Аж от схил почав спускатися полого, а біля підніжжя росла трава. Вовченя котилося все повільніше і нарешті спинилося. Тут воно востаннє заскавчало, а тоді протяжно жалібно завило. Потім, неначе йому тисячу разів доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.
Нарешті воно сіло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світу, і невідоме випустило його, не заподіявши йому ніякої шкоди. Але людина, опинившись на Марсі, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно відкрило новий край, не думавши про це і не гадавши. Воно не знало навіть, що цей край існує.
Коли жахливе невідоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невідоме було сповнене страхіттями. Воно горіло лише цікавістю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженої блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила білка і страшенно перелякала його. Воно припало до землі і загарчало. Та білка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетіла на дерево і, опинившись у безпеці, сердито завищала.
Це надало вовченяті хоробрості, і хоч дятел, з яким йому невдовзі довелося зустрічатися, змусив його здригнутися, воно, проте, відважно рушило далі. Вовченя так посміливішало, що, коли до нього підлетіла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неї лапу. У відповідь на це пташина дзюбонула його в ніс. Від болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась і полетіла геть.
Для вовченяти це була наука. Його крихітний слабкий мозок уже зробив несвідомий висновок. Навколо є речі неживі й живі: живих він мусить стерегтися. Неживі речі завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати наперед, на що вони здатні. Від них можна чекати тільки несподіваного, з ними треба бути напоготові.
Вовченя посувалося вперед дуже незграбно і раз у раз на щось наступало. Гілка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерівна. Вовченя часто спотикалося й забивало собі то ніс, то лапу.
До того ж, коли він наступав на камінці, вони весь час переверталися у нього під ногами. Отже, воно побачило, що в цьому світі неживі речі не такі стійкі, як його печера, і що маленькі легше перевертаються й падають, ніж великі. Але з кожною новою бідою вовченя набиралося досвіду. Що далі воно йшло, то ступало певніше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свій рух, пізнавало свої фізичні можливості і почало вже вимірювати відстань між окремими предметами, а також між предметами і собою.
На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у світ, надибало м'ясо майже коло порога свого лігва. Цілком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гніздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти по стовбуру зваленої сосни. Гнила кора затріщала під ним, і воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетіло крізь листя й гілля й опинилося на землі серед сімох тетерят.
Пташенята запищали, і вовченя відразу навіть злякалося; потім, розгледівши, що вони дуже маленькі, воно посміливішало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, і воно затріпотіло під нею. Вовченяті це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня і взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом відчуло голод і стисло зуби. Хруснули ніжні кісточки, і вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.
У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тільки набагато смачніше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'їло всіх. Тоді облизалося, точнісінько як його мати, і почало вибиратися з куща.
Але тут на нього налетів пернатий вихор. Вовченя було засліплене і приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову між лапами й завило. Удари посипалися ще частіше. Тетеря-мати оскаженіла. Тоді розлютувалося і вовченя. Підвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихітними зубами в крило птаха і почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, відбиваючись вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно не тямило себе від захвату.
Воно забуло про грізне невідоме. Воно вже нічого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створіння, що напало на нього. І це живе створіння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допіру знищило кілька маленьких створінь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бійкою і надто щасливе, щоб відчувати своє щастя. Воно дрижало від збудження, якого досі йому ніколи не доводилося зазнавати.