Мертвий? заволав незнайомець.
І в труні, відповів Генрі і нетерпляче скинув чужу руку зі свого плеча. Дайте вже мені спокій Я вкрай знемігся На добраніч
Повіки в нього затремтіли й стулилися. Підборіддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повітрі вже лунало голосне хропіння.
Чути було ще й інші звуки, далекі й невиразні. То було голодне виття вовчої зграї, яка, не вполювавши людини, побігла по іншому сліду.
Частина друга
1
Бій зубами
Вовчиця перша вчула людські голоси й скавчання собак і перша відскочила від безпорадної людини, замкненої в колі пригаслого вогню. Зграя нізащо не хотіла кидати вже загнану в закуток здобич і кілька хвилин не рушала з місця, прислухаючись до нових звуків. Потім враз кинулася по слідах вовчиці.
На чолі біг великий сірий вовк один з вожаків. Це він повів зграю слідом за вовчицею. Коли хтось із честолюбних молодших вовків наважувався забігти наперед, він люто гарчав і впинався в смільчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бігла по снігу, він прискорив ходу й наздогнав її.
Тепер вовчиця бігла поруч з вожаком, немов це було її законне місце, і в ногу з усією зграєю. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, він не гарчав і не вискалювався. Навпаки, він, видно, ставився до неї дуже приязно, навіть приязніше, ніж вона хотіла. Він намагався бігти якнайближче до неї, і коли підсувався занадто близько, то вже не він, а вона гарчала, вишкіривши зуби. Іноді вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Він і тоді не гнівався, а тільки відскакував убік і деякий час незграбно біг поперед неї, як засоромлений сільський тюхтій.
У нього оце тільки й було клопоту, а вона мала ще багато й іншого. З другого боку від неї біг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слідами багатьох боїв. Він увесь час тримався праворуч від вовчиці, мабуть, через те, що бачив тільки лівим оком. Він раз у раз підсувався до неї й тикався своєю вкритою рубцями мордою то в спину їй, то в шию. На ці знаки прихильності вона, як і першому вожакові, відповідала зубами. Коли ж і старий і молодий виявляли їй свою симпатію одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насідала на неї зграя, а їй треба було і відігнати залицяльників, і вести перед, і не збитися з вірного шляху. У такі хвилини суперники вишкіряли ікла й грізно гарчали один на одного. Вони охоче завели б і бійку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодної зграї, а тоді вже про любощі та ревнощі.
Після кожної відсічі, рятуючись від гострих зубів своєї жаданої, старий вояка натикався на молоденького, трилітнього вовка, що біг у нього з правого сліпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, і серед виснаженої зголоднілої зграї його визначала неабияка сила й відвага. Проте на бігу він тримав голову тільки врівень з плечем Одноокого, а коли іноді насмілювався порівнятися з ним, той гнівно гарчав і ударом зубів відганяв його назад. А часом молодий тихенько відставав і просувався між старим вожаком і вовчицею. За це його карали зразу двоє, а то й троє. Як тільки вовчиця сердитим гарчанням виявляла своє невдоволення, старий вожак накидався на трилітка. Допомагала й сама вовчиця, а іноді ще й молодий вожак, що біг ліворуч від неї.
Атакований з трьох боків рядами грізних іклів, молодий вовк враз спинявся, сідав на задні лапи, передніми міцно впирався в сніг і, весь наїжившись, гнівно роззявляв пащу. Розгубленість серед вожаків зграї відбивалась і на задніх вовках. Ті, що бігли ззаду, з розгону налітали на зухвалого трилітка і спересердя хапали його за лапи й за боки. Він наражався на велику небезпеку, бо з голоду звірота скаженіла, але з сліпою, властивою юності вірою в себе він кожного разу повторював свій маневр, хоч від того мав самі лише неприємності.
Якби було що їсти, любов і боротьба набрали б сили і зграя розпалася б. Але становище її було тяжке. Вовки виснажилися від нескінченної голоднечі й бігли не так швидко, як звичайно.
Позаду шкутильгали найкволіші старі й малі. Спереду бігли найдужчі. Усі вони були подібні скоріше на скелети, а не на живих вовків. Але, крім тих, що кульгали в хвості, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в їхніх м'язах таїлася невичерпна енергія. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, третє і так без кінця-краю.
За той день вовки пробігли багато миль. Вони бігли цілу ніч. Другий день застав їх теж у дорозі. Ніде не видно було і знаку життя. Тільки вони рухалися серед недвижного простору. Тільки вони були живі й шукали ще живих істот, щоб їх пожерти й жити далі.