Винятковість цього великого творіння полягає в тому, що під ним течуть води річки Ейвон, що перетворила його на подобу корабля з каменю на воді з усім символічним і езотеричним змістом, який міститься в цьому образі. З іншого погляду, це ніби таємничий міст, який дозволяє зєднати над крижаними підземними водами один берег з іншим.
У його підземеллі бють три джерела; особлива конструкція будівлі забезпечує прекрасну акустику вздовж усього нефу, в чому дозволяє переконатися знаменитий орган, а ще більше цікавий звичай бити у дзвони, голос яких лунає щовечора більше години. Тобто дзвони налаштовані так, що звучать перегукуючись. Виникає відчуття, що руки ангелів перебирають струни арфи десь там, за високими зводами. Це важко передати. Тому, хто цього не чув сам, не пережив, це неможливо уявити.
Але моя стаття не розповідь про собор як такий. Вона про скромну людину Вільяма Уокера, професійного водолаза, який народився у 1864 році.
Води майже тисячу років підмивали фундамент собору, і на початку XX століття зявилася небезпека руйнування: у стінах утворилися великі тріщини, і все це готичне диво мало обвалитися дощенту. Технічні засоби тієї епохи і розташування занурених у воду стін не дозволяли доставити до них необхідні матеріали, і перед інженерами постала абсолютно нерозвязна проблема. І тоді зявляється така героїчна людина, як Вільям. Він береться зійти крізь невеликий отвір і перенести на своїх руках мішки з цементом, необхідним для зміцнення конструкцій, що розташовувалися у воді. Обсяг цементу, який, за інженерними розрахунками, був необхідний для укріплення величезної будівлі, перевищував можливості однієї людини. Але водолаз не відступив. У своєму важкому скафандрі, куди повітря подавали вручну його товариші, він знову і знову поринав у крижані води підвалів собору.
Йшов 1906 рік. День у день, не відпочиваючи, водолаз сходив і піднімався сходами, навантажений мішками, блоками і балками. Він не зупинявся посеред роботи, не здавався, для нього було неважливо, як це вплине на його здоровя і скільки йому за це заплатять. Це була справжня справа любові. Всі сумнівались, що можна здійснити навіть малу частину цього завдання Людина не може витримати щоденну роботу в таких умовах. Але водолаз був уже не людиною, а втіленням волі і завзяття. Він працював до 1912 року. Підраховано, що за цей період він опустив 25 800 мішків з цементом, 114 900 блоків, 900 000 цеглин. За шість років його руки перенесли понад 500 тон.
У соборі встановлена бронзова статуя, що показує його розпростерті руки, унікальний інструмент у цій титанічній роботі. Сьогодні на памятній дошці написано: «Собор Вінчестера. Зведений у Славу Господа, 10871093 рр. Врятований від небезпеки Милістю Божою, 19051912 рр.».
Берімо приклад із Вільяма Уокера. Він працював і віддав своє життя скромній, але трансцендентній праці, завдяки якій інші можуть продовжувати молитися під досконалими склепіннями, слухаючи голоси дзвонів. Він спускався у крижану безодню, щоби люди, яких він не знав за життя, могли милуватися цією красою. Століттями ця містична перлина давала притулок тисячам і тисячам вірян. Подібно цьому стародавньому собору, наш сучасний світ руйнується під напором води Ери Водолія. Нам треба пробудити всередині себе водолазів; нам треба опуститися у крижані води, тримаючи в руках міцні камені нашої праці. І там, у темряві, ми зєднаємо їх один з іншим, щоби зміцнити світ. Це буде молитва наших рук у повсякденній праці. Потім прийдуть інші милуватися красою світу і чарівною музикою дзвонів.
Опубліковано в журналі «Новий Акрополь» 285.Мадрид, жовтень 1999.
Роздуми про скромність
Якщо скромність розуміти як відсутність марнославства, здатність не надавати надмірного значення речам світу минущого, як пильнування і повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий і мудріший за нас, тоді скромність, поза сумнівом, буде відмітною рисою душ, що прагнуть до всього благородного і відчувають живу присутність Бога у всьому. Така скромність є найкращою коштовністю у вінці чеснот. До того ж і ми повинні це визнати не було такої людини, яка б заслужено увійшла в історію, не маючи при цьому скромності.
Скромність це відсутність хворобливих фантазій, любов до всіх і служіння всім, тому що той, хто дійсно скромний, намагається займати менше простору, щоб усі його брати могли затишно розміститися під благодатною тінню дерева життя. Відчуваючи божественну присутність, подібно до тамплієрів, він вважає, що кожне добре діяння має божественні витоки. Адже божественне подібне до променя світла, і тому скромна людина зменшує себе, щоб дозволити цьому світлу освітлювати всю землю. Будь-яка форма субєктивізму і хизування подібна до темного полотна, яке егоїстично і без користі для будь-кого поглинає промені Сонця-божества.