Його слова змусили мене озирнутись: ми були самі. У память врізались не слова, а вібрації голосу, хриплого із дротяним пилянням. Тоді я не замислювався над змістом його слів, просто слухав голос і залипав на нього. Деякі слова живуть окремо від їх репродукторів. Ось про що я подумав. Але на заднє сидіння штовхнула сильніша думка: про можливість зігрітися, про теплу суху ночівлю. Дурень! Чому я не тікав?! Голос взяв мене у полон і звязав.. волю.
Коли дверцята захлопнулись і.. заблокувались, я вимучив дурнувату усмішку. Версії різні.. виринули. Кров пульсувала у скронях, страх у шлунку, а пальці раділи теплу. Затаєно з-під лоба я вивчав своїх нових супутників, втішаючись тим, що органи хронічних алкоманів не вельми цінні.
Фарсова реальність перевершила усі сподівання: незнайомці виказали виняткову любязність: не морщили носів, не лаялись, не глумились і не моралізували. Вкутали теплою ковдрою, відкоркували пляшку хенессі. Померти із відчуттям відміряного пяного щастя рай для сизоносого. Ні напрям, ні мета не хвилювали. У тумані золотої ейфорії салонна парочка замінила родину, і я не пручався. Коли ще й сон погладив і обійняв.. Памятаю лиш, що плакав.
Оце і все Тепер я вязень у силіконовій кімнаті зі стертими кутами. Споглядання картинних дверей без виходу доводить до сказу. Я перепробував майже все вибратися назовні нереально. Більшого я не знаю: чому я тут, кому я здався, чи вийду колись і чому там, з іншого боку світу, ніколи не йде дощ? Я намагався лічити дні, але всі зроблені мною зарубки щезають, як і спроби прокопати лаз. Стіни, стеля, підлога самолікуються. На вікні немає решіток, а скло райдужна мильна бульбашка з немислимою щільністю. Не пробитись
У перший день ізоляції мені здавалось, що я помер, і відбуваю покарання у чистилищі. Гадав, ще трохи і божевілля стане єдиною реальністю, глузд помахає ручкою і вороття назад не буде. Лиш чорти не забігали.
Усі мої прогнози не знаходили підтвердження: ніхто не влаштовував мені ігор з розумом, не дубасив по спині і не змушував пити пігулки. Хтось готував непідгорілі сніданки, приносив свіжу білизну у щільних пакунках, одяг, навіть витирав пил. Ніяк, виправний заклад санаторного типу.
Одного пізнього ранку я помітив перші зміни за мальованими дверима відчинилася кімната. Іnferno-читальня із рукописними книгами на мові незнайомій. Літери-закарлючки спершу глузували з мене стрибали і кривлялися. Після кількох струсів вгамувались вишикувались зразковим строєм, і я почав розуміти написане. Читання врятувало від сказу. Знайомих імен, назв, історій навіть між рядками не бачив. Це були дивного змісту містичні трактати та ще історичні хроніки невідомих мені подій і держав. Серед цього старого мотлоху потрапив на очі звідкілясь вирваний і пожмаканий аркуш. Згадка про Адеман у лукавого нема почуття гумору.
Створити ілюзію і поселити мене в неї справа клопітка. Я вірив в існування інквізитора, але не вірив у себе. Можливо, підсвідомо надіявся, що зможу одного разу знайти вихід, якого поки не бачу. Або ж хтось у сяйві і з крилами зайде і скаже, що прогрес на лиці, і мені можна повернутись. Але.. куди? На вулицю? Там, звідки я прийшов, у мене нікого не залишилося. Яку іще пігулку винайдуть невідомі за перегородкою?
Зміни бентежили: спрага і тривога повертались. Годинами я просиджував біля вікна з надією зустріти там людське обличчя чи силует. Однак навіть мухи не побачив. Дні за днями я спостерігав, як починається і закінчується день, як заходить дивне подвоєне сонце, зафарбовуючи небо у багряні кольори, як рухаються хмари, як тремтить на гілках дерев вічнозелене листя, як хвилями в траві накочується вітер. І ніколи не лив дощ, а незмінне літо палило, та не висушувало зелених барв землі.
Скоро я знову взявся до протестів. Щоб впевнитись у тому, що я ще живий, намагався спалити собі долоні. Жартівники залишили мені вогонь, який.. не пече, і воду, яка тече, але не наповнюється. Кожного разу, як запалював сірку, уявляв, як спалахне яскравим полумям моє замкнене безумство. І воно згорало блакитно-рожевим світлом, а память так прагнула звичного жовтогарячого. Ця звичка закріпилася спостерігати, як спалахує і гасне іскра надії. Безболісно. Якщо вода у склянці і навівала спогади про колишнє життя, то воно здавалось чужим. Тут, у своїй вязниці, я позбувся колишніх бажань, мрій, тривог, нічних жахів і денних клопотів. Я почувався дивно. Немов і не я це, а якась додаткова запчастина від мене.