А сеймики відмовили у війську!
Я слуга короля, відповів гетьман. Запросить піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.
Ви наберете місцевих? поцікавився Павло Щасливий.
Це вас хвилює?
Ви заберете чоловіків, які будують костел.
Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.
Реґіна Жолкевська підвелася:
Я хочу поговорити із нашим зятем про Зофю, сказала вона.
Іван Данилович підвівся також.
(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)
Пробачте, панове, сімейні справи, усміхнувся Станіслав Жолкевський.
Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.
З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, озвався Павло Щасливий. Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.
Не забудьте розповісти мені, нагадав Жолкевський.
Авжеж!
З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх звязувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зофя вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сімя Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.
Пан воєвода відбуде з вами? поцікавився Михайло.
Це наша спільна справа, відповів Жолкевський. Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід Вітчизні.
Так. А як ваш Ян?
Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали тільки війна!
Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.
Тоді і Богдана візьму з собою, сказав він.
Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав:
А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.
Але ще сейм нічого не сказав, відповів Жолкевський. Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.
І що тоді?
Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть мою відмову воювати за короля ті ж Потоцькі! Та Стефан спить і бачить, як на мене опускається королівська опала. Ні, хоч і не люба мені ця війна, відмовитися я не можу.
Тим часом за вікнами раптово потемніло, і одразу линув дощ.
Ну от і знайома жовківська погода! усміхнувся Хмельницький. Наші хлопці змокнуть
Ну, це не найстрашніше для них! Краще рости будуть.
Одночасно з цими словами за дверима почувся шум це втекли від дощу сини.
4
На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.
Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)
Бідна земля озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.
До чого тут земля? невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. Це я змок як хлющ!
Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере