Сопоха.
Це на твою честь назвали село? весел о поцікавився третій, Михайло Хмельницький.[7]
І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.
Я чогось не знаю?
У сусідньому селі кажуть, що колись сюди прийшов подорожній на прізвисько Сопоха і заснував двір. Про нього й стали казати «Сопошин двір». Отак Сопошин і залишився
Не знав, зізнався Жолкевський. Ти з тих Сопох?
Так, відповів Тарас.
При цьому він випростав спину, аж чоловіки засміялися.
Свята простота! Цей простолюдин вважає, що про нього має знати весь світ! латинською сказав Жолкевський.
Тату, Тарас хоче вступити до війська, озвався Ян.
Тарас при цьому скромно втупився у землю.
Хоче сам, чи це ти вирішив? допитувався гетьман. А ти що скажеш?
Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.
Не знаю
Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш прийдеш сюди, сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: Пані тобі заплатила?
Ще ні.
То зараз заплатять, сказав Хмельницький.
Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.
Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу сказала служанка.
То віддай! мовив гетьман.
Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.
Пані запрошують до столу, сказала вона.
Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, мовив Жолкевський. Передай пані, що ми зараз прийдемо.
Він повернувся до Тараса і сказав:
Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.
Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.
Скільки йому років? запитав Жолкевський сина.
Каже, що пятнадцять, відповів Ян.
Виглядає старшим.
Аркебузу втримає, впевнено сказав Данилович.
Якщо прийде приймемо! мовив Жолкевський. Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.
У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний,[8] його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.
Майже одразу у бічних дверях зявилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.
Прошу, панове, сідати! запросила пані Реґіна.
Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.
Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.
Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.
Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, сказав він.
Не дали, підтвердив Жолкевський. Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.
Дмитрій[9] ще живий? запитав Данилович.
Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть лише питання часу.
А що король?
А що король! Не дають сеймики війська збере власне військо!
А ви? запитав Михайло Хмельницький.
Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу після смерті короля Стефана Баторія[10] самовіддано служив новому королю Сигізмунду Третьому Вазі.[11] Теперішнього гетьмана можна було бачити то під Бичиною, де він воював проти Максиміліана Австрійського, то у Молдові, де він виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмів виступити проти короля, Жолкевський у битві під Гузовим розбив заколотників. Король Сигізмунд, хоч і осипав гетьмана щедро і посадами, і землями, але ніколи не підпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалі між родами Потоцьких і Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренція за вплив на королів Речі Посполитої. Останніми роками верх взяли Потоцькі брати Ян та Стефан міцно обступили короля і не пропускали жодного указу, який би підносив становище польного гетьмана. Саме це звання найбільше, на що міг сподіватися Станіслав Жолкевський. Причиною такої нелюбові Сигізмунда ІІІ була незалежна позиція гетьмана, не завжди спільна з позицією корони. Ось і в цьому питанні війни з Московією Жолкевський дотримувався тієї думки, що нічого шляхті лізти у московські хащі за всякими самозванцями; нічого доброго з того не вийде. Сигізмунд же Третій Ваза хотів бачити на московському троні свого сина Владислава. Здавалося, невдачі обох самозванців остудять запал короля, але у лютому московський цар несподівано запросив для боротьби з Дмитрієм шведського генерала Якуба Делаґарді.[12] Оскільки під орудою Дмитрія перебувало немало посполитої шляхти, Сигізмунд розцінив це як виклик собі. Сам факт запрошення шведів свідчив, що ослаблена роками смути Московія вже не така сильна, як недавно. Виникла можливість повернути відібраний 1514 року Смоленськ.