Зявляючись епізодично у Жовкві, власник міста все ж постійно контролював будівництво, запросивши для цього з Італії відомого архітектора Паоло де Дукато Клеменсі.[2] Схиблений на Леонардо да Вінчі, Павло Щасливий (так стали називати італійця, замінивши імя, що важко вимовлялося, а ще важче запамятовувалося) переконав Жолкевського побудувати місто. Бажаючи вразити, а то й досадити численним недоброзичливцям, Станіслав Жолкевський згодився. Тепер архітектору вже ніщо не заважало працювати так, як йому хотілося. Мало того, що прискореними темпами будувався замок-резиденція Жолкевських, одночасно зводилася оборонна стіна, окреслюючи цим межі майбутнього міста.
Коли ж у 1603 році король надав Жовкві німецьке право, сюди перебралася дружина Реґіна з синами. Цим же указом місту дозволили проводити чотири ярмарки. Завтра якраз відкривається другий у цьому році, станіславський.
Завтра ярмарок, нагадав Амвросій. Підеш?
Звичайно, відповів Тарас. Ще до вечора наловлю риби, мати напече. Буде що продавати.
А Мошко відпустить?
Тарас насупився. Згадка про управителя села завжди псувала йому настрій. Ще 1560 року тодішній власник Винників і навколишніх сіл Андрій Висоцький дарував їх белзькому воєводі Станіславу Жолкевському, батькові гетьмана. Нові власники спочатку батько, а за ним і син, постійно перебуваючи у походах (то короля потрібно рятувати, то Наливайка упокорювати, то зі Швецією воювати), у своїх володіннях зявлялися нечасто і всю владу над селами віддали в руки управителів, в основному, жидів. Ті, відчуваючи тимчасовість своєї посади і бажаючи урвати від неї ласий шматок, вичавлювали з селян усе: якщо пан встановлював один тиждень панщини, то управителі збільшували ще на сім днів особисто для себе. Тому селяни змушені були майже півроку працювати на панів. І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будівництві замку. Місцевий управитель Мошко (взагалі-то його звали Іцхаком, але прізвисько так міцно причепилося до нього, що ніхто й не згадав би справжнього імені) помітно вирізнявся навіть серед своїх одновірців. Він заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, відправляв у Жовкву на будову найбільше хлопів. Особливо розперезався Мошко після того, як місцевий монастир покинули монахи. Він відібрав у місцевого священика ключі від старої деревяної церкви, і тепер, щоб охрестити, повінчатися, поховати чи просто відправити службу, потрібно було йти до жида за дозволом і ключами. (Звичайно, йти не впорожні, бо він може і відмовити.)
Тарас особливо потерпав від управителя. Те, що Марія була вдовою, не звільняло її від повинностей. Спочатку Тарасова мати відробляла панщину сама, а коли хлопець підріс, черга дійшла і до нього (причому Мошко зробив по-своєму: не зменшивши норму матері, встановив таку ж її синові). Крім того, час від часу хлопець відробляв і у місті. Замок він будувати не встиг, а от парафіяльний костел вже памятає його муки.
А що Мошко? знизав плечима хлопець. Ярмарок встановив сам ясновельможний король, і ніхто, навіть Мошко, не може його відмінити.
Послухай, Тарасе, що я тобі скажу, мовив Амвросій. Що робиться на руській землі, сам бачиш. З кожним роком все гірше і гірше. Сьогодні жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалі відмовитися від своєї віри. Та де, вже заставляють. Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три сім шкур. Треба щось робити
А що робити? здивовано запитав Тарас.
Він був спантеличений цими словами монаха.
Не забити ж управителя, врешті-решт!
Боже борони! перехрестився Амвросій. Це гріх, хлопче, навіть думати про таке.
Тоді де ж вихід?
У церкві.
Та вона ж закрита, і ключі у того ж таки Мошка!
Я маю на увазі не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, відповів старець і, побачивши, що хлопець не зрозумів, додав: Твоє спасіння у чернецтві.
Ви пропонуєте мені стати монахом?
Спочатку, звичайно, послушником, а потім уже й ченцем.
Але я й не думав про це! відказав Тарас.
На все воля Божа відповів монах. Пятдесят років тому я також і гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.
Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицію.
Невже Мошко мене відпустить? засумнівався він.
На це так. В усякому разі, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, він ще не забув, що походить з руського роду. Принаймні саме цим я пояснюю його рішення сприяти розбудові монастиря в Крехові.