Мати знає?
Ні. Ще ні. Я Що скажете?
Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:
У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.
Тим часом дощ закінчився так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.
Піду я, зітхнув Тарас. Мати, напевне, хвилюється.
Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.
Замерзнеш, похитав головою монах.
Дорогою висохну. А завтра я прийду, на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.
У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.
Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи піднести це каміння нагору, де майстри уміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.
Тарасові поклали на деревяний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий камяний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.
Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про деревяну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд низенька, почорніла від часу та дощів програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.
Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.
І що пан гетьман? поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.
Пан гетьман ще не вирішив, відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) Та й не скора ця справа будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?
Люди дадуть! озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.
Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.
Бог дасть побудуємо! впевнено сказав Мазур.
Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини обід закінчився, треба було приступати до роботи.
Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце деревяну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.
Чого вам? невдоволено запитав Тарас.
З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.
От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, сказав Мошко. Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.
У мене завтра своя робота на городі, заперечив хлопець.
Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.
Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!
Ти не хочеш робити на пана гетьмана? озвірився Мошко. То, може, мені так йому і сказати?
Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.
Зачекайте говорити панові гетьману зауважив хлопець.
От і добре! почав було управитель, але Тарас продовжив: