Наступного дня Саша прийшла в контору вдягнута, як завжди, по-діловому, поклавши в прання футболку з «хазяїном-вдовою індуса», як висловлювався про неї Іван через червону цяточку на лобі. Вона не мала жодних претензій до керівника своєї юридичної фірми вони ж не програмісти якісь, що ходять на роботу в різнокольорових драних шкарпетках і з немитими головами такий стиль їм навіть личить, інакше важко зрозуміти, як вони дають раду всьому тому безладу в компютерах і програмах, та й на душі стає легше такі розумні, але ж, бачиш, бідолашні, чим доводиться жертвувати Ні, вони висококваліфіковані юристи, що мають дуже впливову і багату клієнтуру, яка миттєво реагує на будь-яку дрібницю.
Так, все правильно: бізнес є бізнес, і особисті політичні уподобання не мусять муляти вимогливому оку клієнта. Але щось всередині не відпускало її, противилося звичним раціональним доводам, не вкладалося в звичні ніші, в яких раніше вона почувалася затишно і де завжди можна було сховатися від нового знання про гидотний світ, що її оточував.
«Напевне, це тому, здогадувалася Саша, що нове отримане знання перевершує собою все, що я знала раніше про цей світ. А можливо, воно стало, як то прийнято говорити, останньою краплею, що переповнило склянку». Так чи інакше, але Саша не знаходила собі місця, і її улюблений діловий костюм видавався їй тепер тюремним одягом, який її примусово змусили вдягнути, наче вона натягнула чужу шкіру, а та, справжня, залишилася вдома крутитися в центрифузі пральної машинки, інколи подаючи знаки червоною цяточкою на чорному трафареті ненависної пики з білосніжної піни «Рекса».
Новим її знанням, що так її збентежило, став план маєтку сину хазяїна Дантиста. Ті двоє чоловіків, які заскочили її, коли вона, наче Афродіта шпигунів, виходила з піни морської, тримаючи на витягнутій руці таки мокрий фотоапарат, виявилися милими будівельниками, точніше архітекторами-прорабами. Вони помітили вправи Олександри, які вона виконувала навколо будівництва з фотокамерою, тож, коли вона зайшла в море, вирішили поцікавитись, хто вона така і навіщо їй неприємності. Чоловіки спочатку були налаштовані вкрай рішуче і грізно, але наскільки ж чоловіча природа вразлива до напівоголенного спокусливо-мокрого жіночого тіла! Побачивши Сашу в купальнику, вони вмить забули про свої претензії і розмову почали грайливо. Саша підтримала цю тональність, розуміючи, що головне зараз дістатися одягу, а там далі як уже піде.
Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно відповідаючи на різноманітні запитання, і навіть не відкинула пропозицію випити кави чи чаю у найближчому кафе.
Кафе виявилось саме таким, які Саша любила в Криму, кримськотатарським, тому після кави вона не відмовилася від шурпи і плову. Слово за слово, відчувши, що перед нею не охоронці і не манкурти Хазяїна, а нормальні люди, та ще й із Києва, вона стисло виклала мету свого візиту дізнатися все про будівництво і максимально зафіксувати на фотоапарат. З останнім трапилися очевидні проблеми, проте емоційні враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися більш підготовленою, покликати журналістів тощо Чоловіки, яких звали Анатолій і Сергій, уважно слухали дівчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею їх мало хвилювало. Та й дійсно, яке їм діло до злочинної влади? Вони тут працювали, заробляли гроші, і непогані гроші, а от хто замовник, вони могли і не знати, та й яка, кінець кінцем, різниця? Якщо замовник погана людина, то хай із ним розбирається прокуратура, чи не так? Їхня справа будувати. Проте чоловіки знали, хто замовник, про що повідомили Саші: Дантист особисто контролював будівництво, неодноразово тут бував, і, очевидно, великих симпатій до нього будівельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обід, подякували за компанію і попросили номер телефону: так, про всяк випадок.
Пізно ввечері Саші на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розідравши очі, вона у темряві намацала нудний телефон, що сповіщав про повідомлення, розкрила його і довго не могла зрозуміти, що то за картинки їй надіслали з незнайомого номера. Вранці прийшло просвітлення то був план маєтку Дантиста. Дуже детальний, з усіма входами-виходами, комунікаціями і навіть системою внутрішньої безпеки і сигналізації. Маючи на руках такий план, можна вільно проникнути всередину і взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмін на кілька хвилин спостерігання Афродіти-шпигунки і неквапливий спільний обід. Значить, зачепила їх чимось, змогла достукатися до сумління, хоча вони ж просто говорили про ситуацію в країні, про донецький клан, мафію, «сімю», про те, що країна занепадає при Хазяїні просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тільки маргінали-журналісти чи опозиція або заштатні громадські активісти чи вузьке коло національно налаштованої інтелігенції за чаркою горілки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неї це був сильний сигнал.