То вам свято, а нам робота поранених шукати, сказала баба Одарка.
Наші втрати повинні бути невеликі, відізвався Тихон, хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!
Ти Павла не бачив? запитала Гликерія чоловіка.
Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.
Та де ж він? переживала Гликерія. Марійка, баби, гайда, шукати поранених.
Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.
Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, сказала Марічка і стала тягнути козака.
Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
Ух, важкий, Марічка ніяк не могла затягти його на візок.
Позвол мі помоч, пані, звернувся до неї поранений поляк.
Допоможи, сказала Марічка, і сам сідай на підводу.
Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.
7. Знахарки
Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.
Скільки у тебе поранених, Марійка? запитала бабуся.
Восьмеро, один сильно важкий, відповіла Марічка.
Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, сказала Гликерія.
А Пашка знайшовся? запитала Марічка у матері.
Він сам мене знайшов, відповіла Гликерія, цілий, неушкоджений, слава Богу. Пішли, подивимось твоїх поранених.
Гликерія, Явдоха і Марічка пішли до підводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марічка знайшла першим, відкрив очі.
От дівка, одних поляків понаходила, засміялася Явдоха. Двоє козаків, шестеро поляків.
Зараз усіх лікувати будемо, потерпіть милі, сказала Гликерія, хто може встати, йдіть до вогнища зараз і нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блідий такий, ледь живий.
Він, мамо, багато крові втратив, рана на спині глибока, я кров зупинила, Марічка підклала сіна під голову драгуна.
Красунчик, але не видужає, марний клопіт, треба його залишити, не доїде, зауважила Явдоха.
Не каркай, будемо виходжувати, обірвала її Гликерія, не таких на ноги підіймали.
Ну, ну, лікуйте, Явдоха обняла пораненого в ногу козака і допомогла йому дійти до вогнища.
Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, пожартував дядько Іван.
А що мені, я молода, а хлопців чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.
Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, заключив дядько Іван. Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?