Не хочу бути схожим на тих поетів, одказав юнак, що відмовляються читати свої вірші, як їх просять, і виригають їх, як ніхто не хоче, тим і прокажу зараз свою глосу, що за неї ніякої собі не сподіваюсь надгороди: писав-бо ті вірші єдино задля вправи.
Один мій приятель, чоловік вельми розумний, зауважив Дон Кіхот, казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «скажу» тощо, ані субстантивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо.
Признаюсь вам по щирості, пане Дон Кіхоте, сказав пан Лоренсо, я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви мені з-поміж пальців вюном вислизаєте.
Не розумію, відповів Дон Кіхот, що ваша милость має на увазі, говорячи про те моє ніби вислизання.
Згодом я все зясую, сказав дон Лоренсо, а тим часом прошу пана вислухати з увагою і тему для глоси, і саму глосу. Звучать же вони ось як.
О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!
Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі, золотії,
О, якби я міг вернуть!
Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!
Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.
Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.
Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кіхот схопився на ноги, стиснув йому правицю і промовив гучним голосом, мало не криком:
Вишніми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви найкращий піїта на крузі земному і заслужили єсте лаврів не з Кіпру й не з Гаети, як казав один віршописець[72] (прости його, Боже!), а від самої афінської академії, якби вона й досі існувала, та віднині існуючих паризької, болонської і саламанчанської! Як же судді не присудять вам першої премії, то бодай би їх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу їхнього довіку не переступали! Прокажіть іще, пане, спасибі вам, якісь вірші довшої міри, аби я мав змогу всіма сторонами ваш дивовижний геній оцінувати.
Чи треба ж казати, як зрадів дон Лоренсо похвалам Дон Кіхотовим, хоть і вважав його за божевільного? О, сило лестощів, як далеко ти сягаєш, які розлогі межі принадного твого владарювання! Потвердив сю істину і дон Лоренсо, вволивши рицареву волю і прочитавши такого сонета на легенду чи повість про Пірама й Тісбу:[73]
СонетЛамає мури Тісба молодая,
Яка розверзла груди юнакові;
Уже Амур, крилатий бог любові,
На вилом глянуть з Кіпру поспішає.
То храм для юних душ, хоча немає
Крізь отвір той проходу навіть мові,
Але кохання рве усі окови,
Всі перешкоди сміливо долає.
Нема заслон для почуттів безмірних,
Красуня йде відважно на сконання,
Але усі потомні покоління
Оплачуть долю двох коханців вірних.
В них спільна смерть і спільне поховання,
І спільне у легенді воскресіння.
Хвала милосердному Богові! покликнув Дон Кіхот, вислухавши дон Лоренсового сонета. Після незчисленної кількості поетів безпорадних зустрів я, кінець кінцем, одного з першорядних: на таку думку наводить мене майстерність отсього вашої милості сонета.