На ту річ одказав Дон Кіхот:
Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на імя назвали.
Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали нарано один одному ран завдавати.
А ви, пане рицарю, спитав Лісовий у Дон Кіхота, певне, теж маєте щастя бути закоханим?
Маю таке нещастя, одказав Дон Кіхот. Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любовю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.
Щира правда, притакнув йому Лісовий Рицар, аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.
Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки, сказав Дон Кіхот.
Авжеж, що не дознав, обізвався Санчо, поблизу стоячи. Моя пані така мякенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
Се хто, джура ваш? спитав Лісовий.
Джура, відповів Дон Кіхот.
Зроду ще не бачив я джури, зауважив Лісовий, щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.
Овва! вигукнув Санчо. А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого усякого Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.
Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:
Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.
Чи ходім, то й ходім, погодився Санчо. Я розкажу вашеці, хто я такий, то й побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.
По сім слові джури пішли геть, і між ними завязалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.
Розділ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами
Отак розділилися рицарі й джури сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:
Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.
І так іще мона сказати, докинув Санчо, що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки вітер їмо, а повітрям запиваєм.
Усе б то воно можна знести і винести, сказав Лісовий джура, як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
Угу, сказав Санчо. Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.
А я, похвалився Лісовий, волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!
То певне, сказав Санчо, пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав: не дай боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.
Здається мені, що вашець усе-таки помиляється, сказав Лісовий, бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.