Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? здивувався Дон Кіхот. Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу.
А нащо б я мав дурити вашу милость? заперечив Санчо. Та ви зараз же можете перевірити, правду я кажу, чи ні. Ну ж бо, торкніть коня острогами та й гайда побачите, яка там пані наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора. І на самій, і на дамах-прибічницях золото так і ряхтить, перли так і сяють, діаманти так і грають, рубіни так і горять, а парча то, мабуть, у десять чи й більше сталок. А волосся їм по плечах стелеться, сонячним промінням на вітрі має; їдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись.
Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо?
Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одміна, сказав Санчо. На чому вже їдуть, то їдуть, і все ж такі хорошулі, що ну, а найпаче пані моя, принцизна Дульсінея, що тільки глянь та й зомлій.
То й їдьмо, Санчо, сину, сказав Дон Кіхот. У нагороду ж за цюю несподівану й щасливу вістку я дам тобі найліпший трофей, що здобуду в найпершій пригоді, а як цього мало, то додам іще й троє лошат, що знайдуться сього літа в трьох моїх кобил вони ж, як сам здоров знаєш, ходять у нас по громадському вигону жеребні.
Буде з мене й самих лошат, одказав Санчо, бо ще невгадно, чи припаде вам у першій пригоді який путящий трохвей.
Не гаючись, виїхали вони з лісу й побачили неподалік тих трьох селянок. Дон Кіхот пробіг оком по всьому тобоському шляху і, не постерігши ніде нікого, крім цих дівок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж він тих дам покинув у місті, чи за містом.
Як то за містом? вигукнув Санчо. Чи вам, пане, повилазило, що не бачите оце ж вони і є, їдуть і сяють, як сонце ополудні.
Кого я бачу, Санчо, сказав Дон Кіхот, то се тільки трьох мужичок на трьох ослах.
Боронь мене, Боже, од бісової мани! гукнув ізнов Санчо. Та певне ж ото і справді ці виноходи, чи як їх, білісінькі, як той сніг, уздрілись вашій милості ослами? Та якби воно так було, то я на собі всі патли обірвав би!
А я тобі кажу, друже Санчо, провадив своє Дон Кіхот, що се таки осли чи нехай ослиці, і се така сама правда, як те, що я Дон Кіхот, а ти Санчо Панса; принаймні так воно мені здається.
Мовчіть, пане, сказав Санчо, не говоріть таких дурниць, а ото візьміть очі в руки та їдьте привітайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсім близько.
Сеє сказавши, поспішив сам назустріч трьом селянкам, ізліз із Сірого, взяв осла одної дівчини за вуздечку і, ставши перед нею на обидва коліна, промовив:
Королево, і принцизно, і княгине красоти! Нехай зволить ваша великість і високість поглянути ласкавим та милостивим оком на сього відданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлів і завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброєноша, він же сам мандрований лицар Дон Кіхот з Ламанчі, званий іще Лицарем Сумного Образу.
Тут уже й сам Дон Кіхот клякнув на коліна побіч Санча, недомисленно витріщивши очі на ту, котру Санчо величав королевою і княгинею; вбачивши у ній просту сільську дівку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, він остаточно розгубився і не важився розтулити рота. Дівчата й собі здивувались неабияк, угледівши сих двох недібраних прояв, що, впавши навколішки, загородили їхній товаришці дорогу; вона ж нарешті здобулась на слово і гукнула сердито й досить неввічливо:
Якої холєри на дорозі поставали? Ану, гетьте, дайте проїхати, бо нам ніколи.
Обізветься тоді Санчо:
О, велика принцизно і всетобоська сеньйоро! Невже ваше чеснородне серце не зласкавиться над опорою і муром мандрованого лицарства, що так уклінно колінкує перед вашою ясновельможною особою?
Почувши сеє, друга дівка сказала:
А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики підсипаються, щоб із селючок сміх собі зробити! Та ми й самі прикладки прикладати вміємо. Ідіть собі путею, а ми підемо своєю оце вам і вся.
Вставай, Санчо, промовив тут Дон Кіхот, бачу вже, що лихая доля завзялась на мене і перепяла всі шляхи, якими втіха могла б прийти в цю хвору душу, в тіло це стражденне[46] А ти, найвища цното, якої тільки можна бажати, вершино людської шляхетності, єдина відрадо сього зболілого серця, що тебе кохає! Дарма що той лихий чародій, переслідуючи мене, захмарив і забільмив мої очі і тим, а не чим іншим, перетворив і спотворив незрівнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тільки мій образ в очах твоїх знемилити поглянь, подивися на мене ласкаво та ніжно, і нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно.