Добре я втямив усе, що ваша милость отут мені провадила, сказав Санчо, тільки просив би я вашої ласки одне питання скасувати, що саме в голову мені вступило.
Не скасувати, а, мабуть, зясувати, поправив його Дон Кіхот. Питай на здоровя, а я вже тобі відповім, як зумію.
Скажіте мені, пане, питав далі Санчо, всі оті Іюлі та Августи, чи як їх там, усі оті лицарі-славути, що вже, ви каете, померли, де вони теперечки?
Котрі були погани, ті, видима річ, у пеклі, відповідав Дон Кіхот, а котрі християни (якщо вони справді були добрими християнами), ті в чистилищі або в раю.
Ну, добре, сказав Санчо, а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать оті пани великі, є лампади сріблянії, чи висять на стінах у каплицях їхніх милиці памяткові, покривала мертвецькі, волосся пасма, ноги чи там очі восковії? А як ні, то чим же тії поховальниці оздоблені?
На те одвітував Дон Кіхот:
Поховальниці поганські являли собою здебільша розкішні храми: попіл Юлія Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний камяний обеліск, що зветься в нинішньому Римі шпилем Святого Петра;[40] у цісаря Адріяна за гробовець править цілий замок, завбільшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41] а тепер це замок Святого Ангела в Римі;[42] цариця Артеміза поховала свого мужа Мавзола в усипальні, що її мали за одне з семи чудес світу, але жодна з цих гробниць, як і багато інших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи іншими такими приносами й памятками, які свідчили б, що тут покояться святі.
Та вже ж не як, мовив Санчо. А тепер скажіть іще, яке діло славніше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?
Тут нема чого й питати, відповів Дон Кіхот, ясно, що воскресити мертвого.
Отут же ви, пане, і впіймались! вигукнув Санчо. Виходить, той, хто воскрешає мертвих, вертає зір незрячим, випрямляє кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає, він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі?
Визнаю і я сю правду, погодився Дон Кіхот.
Виходить, вів далі Санчо, така вже слава, і благодать, і, сказать би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-Церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоблюють.
І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? спитав Дон Кіхот.
А до того, пане, одказав джура, що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списових проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар.
Воно-то так, сказав Дон Кіхот, та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства.
Правда ваша, погодився Санчо, тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів.
Це тому, сказав Дон Кіхот, що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.
А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих? сказав Санчо.
Мандрованих-то багато, відповів Дон Кіхот, але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.
У таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсінея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі!