З березня 2014 р., після початку російської агресії проти України, безпекова ситуація в світі та Європі докорінно змінилася, що призвело до різкого підвищення значення трансатлантичних структур з їх опорою на «жорстку» силу. На перший план вийшла необхідність більш узгодженої політики США та ЄС щодо протидії російській агресії. На позицію країн членів ЄС безпосередньо вплинула й продовжує впливати політика США, а також величезні дипломатичні зусилля Німеччини, яка взяла на себе подвійну роль координатора всередині ЄС та координатора між ЄС та США.
Водночас сподівання на західну допомогу або на сприяння інших держав із сильним військовим потенціалом залишаються непевними навіть для сусідніх з РФ країн членів Північноатлантичного альянсу, які памятають про егоїстичність та схильність Заходу до компромісів і поступок агресорові. Український досвід свідчить, що сподіватися у протистоянні агресору краще лише на себе, на міцні збройні сили та волю народу до спротиву.
Регулятивною ідеєю країн Заходу є настанова на винятково мирне дипломатичне вирішення конфліктної ситуації на Донбасі. Однак переговори і спроби переконати агресора, який заперечує свою роль у війні, ведуть лише до тимчасового послаблення бойових дій з постійними спалахами інтенсивної ескалації. З огляду на розбіжність думок серед країн Європейського Союзу та зростання масштабів внутрішніх та міграційних проблем, навряд чи можна очікувати жорсткішої позиції ЄС щодо РФ, якщо остання вдасться до розгортання більш масштабних воєнних дій в Україні. За існуючих умов ЄС може влаштовувати будь-яка форма «заморожування» конфлікту на Донбасі, включно з мовчазним сприйняттям анексії Криму, як це сталося з російською агресією проти Грузії і фактичною анексією Абхазії та Південної Осетії.
Загалом сучасна геополітична ситуація провокує серію гібридних війн, які російське керівництво розпочинає, тільки-но відчувши можливість це зробити без особливих втрат для себе, навіть за рахунок більш різкого погіршення соціально-економічної ситуації у власній країні та рівня життя своїх громадян.
2.2. Гібридна війна як вияв конфлікту ціннісних моделей порядку
Сучасний російський реваншизм проводить стратегічний курс на підрив основ правової системи міжнародної безпеки відповідно до своїх уявлень про світовий порядок як про багатополюсну систему із визначеними сферами впливу, що мають бути закріплені за великими світовими державами. До цих держав належать США, КНР та РФ, які мають могутні збройні сили та володіють значним ракетно-ядерним потенціалом. Вважається, що велика держава встановлює на свій розсуд власні моделі порядку в своїй сфері домінування, куди інші великі потуги не мають права втручатися. У сучасному глобалізованому світі стратегічна імперська політика такого типу не має шансів на кінцевий успіх, хоча і спроможна досягти певних тактичних результатів. Взаємоповязаність країн та взаємне переплетення інтересів держав, їх зацікавленість в економічному зростанні та збільшенні рівня добробуту власного населення, зрощення економічних та соціально-політичних систем у форматі інтеграційних моделей усе це позбавляє сенсу агресивні дії проти інших держав, відкидає війну як засіб реалізації стратегічних цілей зовнішньої політики. Однак через історичні обставини та особливий характер своєї внутрішньої організації сучасна російська держава спромоглася спростувати філософію здорового глузду і, не маючи реальної стратегії власної адаптації до умов глобалізованого світу, не знайшла нічого кращого, як звернутися до віджилих моделей геополітичного мислення.
На сьогодні всім стає зрозуміло, що РФ має на меті переглянути міжнародний порядок, що склався після закінчення холодної війни, зруйнувати Північноатлантичний альянс, повернути «право сили» до міжнародних відносин і встановити власну сферу впливу у пострадянському та, можливо, в усьому євро-азійському просторі. Сенс гібридних війн, які здійснює сучасна РФ, у загальній дестабілізації існуючого світового порядку, сприянні різноманітним елементам хаосу у своєму геополітичному оточенні. На цьому тлі має вигідно виокремлюватися російська авторитарна політична модель з її формами упорядкування реальності на засадах сили і примусу.
Російська Федерація виступає ініціатором гібридних конфліктів на різних фронтах, однак в Україні, починаючи з березня 2014 р., дії агресора набули форм сучасної гібридної війни, яка поєднує використання традиційних мілітарних, квазімілітарних та невійськових засобів для досягнення політичних цілей. Агресія Росії проти України реалізувала концепцію новітньої гібридної загрози. Економічні, інформаційні та дипломатичні засоби перетворено на інструменти силового впливу і створено можливості для їх поєднання з конвенційними військовими силовими засобами.