Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу в небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило «ставати лавок»; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг «батаву», подібну в усьому до стародавньої грецької, а згодом римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем «батальйону де каре»; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано пять полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнялися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на пятсот чоловік.
Влаштувавши таким чином військо малоросійське, коли року 1516-го хан кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з князем московським Василієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то гетьман Ружинський з військами малоросійськими і польськими з наказу короля Жиґмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота, вишикувана так само фалангою, зустріла натиски татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля коновязі, то гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.
Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней татарських і учинила в них велике сумяття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених татар, і так розбили хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.
Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода руського, був зустрінутий турками і татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана, татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над ханом кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних розїздів, що татари білгородські з тамошніми гарнізонними турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж поляками і своїм військом.
З тої пори поляки, часто маючи до діла з військами малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках малоросійських, маючи собі за честь навіть значне шляхетство іменуватися козаками. Од такого загального пойменування руських воїнів козаками вийшла згодом та помилка, якої допустилися всі письменники малоросійські та польські, зазначаючи в своїх літописах та історіях, що опісля гетьмана князя Михайла Вишневецького всі інші гетьмани обиралися з простих чи реєстрових козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: старшин генеральних, полкових сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить.