По смерті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського, котрий замолоду, навчавшись і подорожуючи довго по чужих краях, а найбільше по Німеччині та Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести в Малоросії реформу війську і влаштуванню його в інший од колишнього спосіб. Війська тії, за стародавнім звичаєм, рахувалися в житлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох разом селищ обєднаних, і називалися всі мешканці разом курінною, або околичною, шляхтою, служиві з них старі товариством, а молоді козаками. Курені і околиці управлялися обраними з них отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по земських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, від яких чинилися перегляди і описи козакам і їхній зброї, і у них зберігалися прапори, або хоругви повітові, під сторожею товариською, на яких герби були з одного боку повітовий, а з другого національний. Та коли виникала потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях, аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто бували Біловіж за Ніжином та Крилов за Дніпром та інші, де із зібраних козаків складалися полки і сотні, і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу. Таке стародавнє заведення поводом було до багатьох свавільств та зловживань козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в місцевостях прикордонних, обирали начальників, складали полки, так звані охочекомонні, і чинили набіги на Туреччину, Молдавію та Крим під приводом звільнення бранців з неволі, а насправді задля здобичі, від чого чимало з тими народами заводилося сварок і самих воєн.
Гетьман Ружинський з дозволу короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калмицький, Кропивянський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії шляхетство, або, сказати б, спадкове боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряджених християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць шляхетськими молодими козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга піша утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли у мирний час із власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові рангові села та інші наддачі. Артилерія, обози і вюки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти мушкети та кинджали, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини.
Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу в небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило «ставати лавок»; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг «батаву», подібну в усьому до стародавньої грецької, а згодом римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем «батальйону де каре»; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано пять полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнялися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на пятсот чоловік.