За великі послуги у шведській війні, говорить у промові П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство, змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». Говориться і про немилосердне правління «урядників московських» у Гетьманщині. Смерть Полуботка у вязниці взірець лицарства.
Наступна фабула стосується Данила Апостола. Докладно описується його вибори, і тут опис цілком історичний із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицію.
У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис про українську депутацію до Петербурга в 1745 році з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому «ваші гетьмани були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?», Василь Гудович відповів, що малоросіяни «були вельми прихильні Росії», вони добровільно «воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє». Що ж до гетьманів, то В. Гудович відповів так: «Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» цей пасаж (правдивий чи ні історично це інша річ, скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу «Історії русів», чому гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються в творі маєстатично, а гетьмани пізнішого часу негативно. Виявляється, як засвідчує промова В. Гудовича (не зясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), автор ставився пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаків, а не були наставлені чужими правителями, бо тоді влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі нації. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник».
Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній», і про підступи Г. Теплова та його записку-донос чи супліку, як зве автор: «В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, твердиться, що донос Г. Теплова ніби був з волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: «Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю». Окремим сюжетом оповідається про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом розказав автор і про падіння К. Розумовського, і про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершується твір описом правління графа Румянцева, за якого «народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі!» Козацьке військо було переформоване в регулярне: «Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах».
Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом, від гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, яка завершується фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній реальний і цілком історичний опис, який можна в окремих місцях хіба уточнити.