Лоуренс 1920-х років, у пору письменницької зрілості, найперше майстер психологічної прози. Джерело пізнання «правди повсякденного» він бачив в емоційному житті людини, тому і роман для прозаїка «прекрасний засіб розкриття мінливої райдуги наших стосунків». Лоуренс вважав роман гнучкою й динамічною формою, в якій важить «жива енергія оповіді», а відтак пріоритетними є не дидактичні авторські судження, а відтворення голосів самих персонажів. Характер для цього прозаїка найважливіша категорія романної поетики, й тому настільки відточене метафоричне визначення Лоуренсом цього художнього поняття: автор порівнює його з «полумям, що палає яскраво чи тьмяніє, стає блакитним, жовтіє або червоніє, піднімається чи опадає під тиском обставин і потоками долі, безперервно змінюється, але зберігає свою цілісність».
Конструктивною у сприйнятті прози Лоуренса є також інша виразна формула художнього характеру: «не варто шукати в моєму романі старе, стабільне ego Існує інше ego, в залежності від функцій якого індивід стає невпізнаваним, проходить ряд алотропічних станів; щоб знайти їх, треба мати відчуття глибші, ніж ті, що ми маємо. Не шукайте розвитку роману, слідуючи за лініями певних характерів; характери підпорядковані іншій ритмічній формі.» Безумовно, це твердження спрямовує читачів до підсвідомого первня особистості, і хоч уся література доби модернізму експериментує з тим поняттям, Лоуренс обирає власний шлях до першооснов індивідуального досвіду.
Концепція характеру Д. Г. Лоуренса заснована на його теорії «голосу крові». «Моя велика релігія, твердив письменник, віра у плоть та кров, у те, що вони могутніші за інтелект. Наш розум здатний помилятися, а те, що промовляє наша кров, завжди правда. Мені здається, що тіло людини підвладне полумю, що схоже на полумя свічки, а розум це лише відблиск, що світить на все навколишнє. Мене мало тривожить реальне, народжене розумом, мене захоплює таємниця вічно палаючого полумя». Відомий французький критик Гастон Башляр, аналізуючи феноменологічне значення образів стихій, звязок «матеріальної» уяви зі словом, назвав Д. Г. Лоуренса «поетом землі». Однак «словесна уява» Лоуренса не менше орієнтована на константи світлоносної естетики. Через вплив солярних міфів у власному міфотворенні письменник зберігав животворний символ полумя/світла як провідний мотив прози.
Життєва сила, відчуття повноти існування й сенсуалізм Лоуренса вражали й притягували, але водночас його неоязичництво провокувало сумніви, а то й заперечення у позитивістськи налаштованих сучасників. Авторська філософія віталізму, як називають світоглядні принципи Лоуренса серед інших варіантів «філософії життя» на межі ХІХ ХХ століть, виявилася резонансною в англійському суспільстві, бо спрямовувала гуманітарну думку в ширше річище, ніж обмежений раціоналізм і прагматизм. Між тим, оцінка доктрини Д. Г. Лоуренса як «антиінтелектуалізму» все ж видається необгрунтованим перебільшенням, адже автор не заперечував ролі інтелекту, лише виступав противником його тотальної переваги над почуттями. В ідеалі він взагалі шукав гармонії й рівноваги плоті й духу: «В нас два полюси. Вони існують силою внутрішнього протистояння. Якщо знищити протилежності, настане крах», писав Лоуренс.
Так закладає письменник основи нової свідомості, яку називає «фалічною» і в якій найвищою цінністю виступає тілесне кохання. Д. Г. Лоуренс, звісно, не перший в історії культури, трактує кохання як феномен, здатний передати трагізм буття в антигуманному світі і водночас як чи не єдину даровану людям можливість пізнати себе й долучитися до могутньої річки життя. Ідея Кохання як абсолюту була й залишається утопічною, але не випадково Час Утопії, в тому числі утопії кохання, закономірно повторюється в літературному розвитку.
Початок XX століття можна сміливо називати Часом Утопії в європейській літературі. Людство, ледь встигнувши пережити «кошмари історії» світову війну та кілька революцій, бралося шукати позитивний досвід, моделювало варіанти досконалішого буття, ніж буття історичне, реальне. Шукала альтернатив і культура, бо у певній своїй частині усвідомлювала, що «остання година природи» необоротно наближається. Віддавна, від першої «Утопії», окресленої гуманістом Томасом Мором тут-таки, в Англії, память жанру зберігала художню потребу, перш ніж змальовувати ідеальне й бажане, відтворити дилеми кризового часу. Зазначимо, що в європейському інтелектуальному романі 19201930-х років прогностика ідеального майбутнього явно відступала перед акцентуванням антилюдського в людині, природі, суспільстві. В Англії антиутопічні ідеї опановували творчу фантазію Герберта Велса й Олдоса Хакслі, у часовій перспективі уже проглядав похмурий Джордж Орвелл, з нещадним розмаскуванням тоталітарної системи й сформованої нею індивідуальної й масової свідомості. Але Час Утопії не скінчився, адже в межах названої жанрової парадигми у Г. Велса поряд із «Машиною часу» або «Островом доктора Моро» є «Сучасна утопія», а у О. Хакслі слідом за «Прекрасним новим світом» зявиться утопічний роман «Острів».