Так, пане Миколо, почав він повільним і монотонним голосом, я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.
Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі постать. Мовчання порушив Микола:
Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.
Ніхто з них не винен, що я так мучусь.
Я колись у Вільні знав Самотницького, промовив Зенон. Може, ти маєш там кузена?
Це я сам, але не такий, яким був колись.
Чи давно живеш у цих краях?
Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.
Багато різних випробовувань було в твоєму житті?
Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.
Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так що голос належить і справді Самотницькому, а зовнішність зовсім інша.
Бачите, сусіди? промовив Микола. Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.
Але здається, сказав Матвій, що його не прийняли на тому світі, та й мусив знову повернутися на землю, адже він немов небіжчик. Немає в нім життя.
Дивний гість, промовив господар. Я не затримував його, адже, кажучи щиро його візит мовби з тамтого світу, викликав у мене якесь незрозуміле почуття.
Весь той вечір сусіди гомоніли про Самотницького.
* * *День був осінній, небо похмуре, шуміли дерева над почорнілим дахом хутора, вітер піднімав у повітря жовте листя. Самотницький нерухомо сидів біля вікна, немов деревяний ідол. Зенон зайшов у хату, зупинився і довго дивився на господаря нарешті, щоби отямити його, гість проказав уголос:
Як ся маєте, пане Самотницький?
І той раптово, немов сон одігнавши, скочив з місця і промовив:
Спасибі, що мене відвідав. Я не привітав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.
Напевно, десь в далекому минулому? Приємно інколи ті краї думкою провідати.
Правда, тут гірше, але там, де я був, минуле і сучасне завжди одноманітні: Аделя зі спокійним обличчям, з милою усмішкою бавиться в колі веселих гостей цей розказує їй, що чув, той що прочитав, який новий твір вийшов з друку про відомих письменників, про літературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що відбувається у великому світі. І ніхто там про мене не згадав, і Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене ні слова.
Це звичайна річ: час стирає надписи на твердому мармурі, а людську память легкий вітерець розвіє, мала хмарка затулить.
І я цього хотів, гадаючи, що в далеких краях нові місцини живописні краєвиди та випробування змінять мої думки і бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, проте хмари і степові вітри не розвіяли не затулили моїх спогадів.
Ти не перемінив своїх відчуттів, але, напевно, використовував різні відкриття у тих краях, які раніше не знав. Хотів би і я дещо довідатися з того.
Які вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то віддав перевагу помірному клімату, роздоллю плодючих теренів, розкоші розквітлих садів привітності і доброту мешканців. Проте через декілька місяців захотілось мені більше пізнати: я перш за все забажав побувати в Умані, побачити чудовий Софіївський сад прославлений у поезії Трембецького [2], адже він в моїй уяві постав земним раєм; я мандрував без великих зусиль, і наприкінці травня побачив уже просторі степи України. Знайомлячись із вулицями міста Умані, я згадував про ті страшні звірства, які відбувалися тут в часи нападу гайдамаків. Шукаючи сад, я, довідавшись від тамтешніх мешканців дорогу до нього пішов туди через високі красиві ворота, помітив ставок, який з двох боків був закритою гористою місцевістю, лісовою гущавиною і виблискував у тиші, мов люстро.