Атож, думаю, що Куремса вирішив заодно розвідати наші укріплення.
І що?
Я повів їх обхідним шляхом, повідомив Милій. Ні у Белз, ні в Луцьк ми не заїжджали.
Це добре, похвалив намісника Данило. Гаразд. Що вони збираються робити далі?
Звідси поїдуть до волохів. Мене великодушно відпускають. Про це мені говорив тлумач.
Він русич?
Так. Володар. Десь із Чернігівського князівства, чи що там від нього залишилося. Він проявив себе здібним під час оборони Чернігова, отож Батий, вражений його звитягою, звелів пощадити.
І він із вдячності став служити ханові? грізно промовив князь. Тисяцького Дмитра після взяття Києва також Батий відпустив, але це не змусило його зрадити свою віру. Добре, з перевертнями розберемося потім. Скажи краще, як сприйняв Куремса побачене?
Він був задоволений, відказав Милій.
Ще б пак! протягнув Данило. Їм миліше бачити міста без стін. Ну нічого, все до пори до часу. Дякую, Милію, за вірну службу. Переночуй ніч у Холмі, а завтра зранку відправляйся назад. Бакота ворота до всього князівства, і вони мають бути на замку. Завжди.
Я зрозумів тебе, князю! вклонився Милій. Зроблю так, як волієш.
Князь Данило залишився сам. Ось уже пятнадцять років, відтоді як під Дорогочином він наголову розбив тевтонців і в бою отримав підступний удар булавою у тімя, зір його поволі тьмянішав. Бували миті (коли він був особливо стомлений чи напружений), і тоді очі розрізняли лише світло і тінь. Правда, потім зір відновлювався, але князь боявся, що настане мить, коли все бачене остаточно поглине темрява. І все ж Данило сподівався, що не доживе до цього.
Поява посланців хана Батия нагадала Данилові його поїздку в Сарай два роки тому. Авжеж, тоді, зайнятий безупинними війнами зі своїми суперниками, він не встиг укріпити міста і вони залишилися беззахисними проти підступного ворога. Як би у нього тоді було більше часу, то зумів би підготуватися до зустрічі непроханих гостей, і хто знає, може, і не пропустив на свої землі монгольську навалу.
Двері покою тихо відчинилися, і князь побачив на порозі Костянтина.
Запроси сюди брата, синів і сам приходь! сказав Данило.
Невдовзі Василько, Лев, Роман, Шварно і Костянтин сиділи півколом перед троном князя. Данило обвів усіх поглядом, зупинився на наймолодшому, Шварнові.
Я не хотів говорити при всіх, почав він. Особливо не хотів, щоб нашу розмову чув його святість. А поговорити нам є про що. Гадав відкласти її на пізніше, хоча б на завтра, але непрохані гості переконали мене, що відкладати далі вже нікуди. Хоч і раніше ця розмова також не могла відбутися. Я вам не відкрию нічого нового, коли опишу наше становище. Князь угорський Бела, який довго тривожив наші кордони, зрозумів усю марність боротьби, породичався з нами і перестав бути нам небезпечним. Після смерті короля краківського Лєстка Польща теж перестала бути для нас загрозою. Тевтонці ще не забули Дорогочин і сюди більше не поткнуться. За литовців поручиться Шварно, тим більше, що Міндовг сам віддав нам Чорну Русь. Таким чином, за ці кордони я спокійний.
Присутні уважно слухали князя; Костянтин час від часу на знак згоди кивав головою.
Але є сусід, з яким неможливо домовитись, продовжував Данило. Батию не потрібна сильна Русь, і будь-які перемовини з цього приводу розпочинати безглуздо. Але і нам далі терпіти зверхність хана більше несила. Я не починав цю розмову, поки у нас на кордоні стояли ворожі нам володарі. Зараз же, гадаю, настав час діяти. Я готовий вислухати кожного з вас, порадьте, що нам зробити, щоб позбутися нестерпної опіки. Воєводо, що ти скажеш?
Костянтин здивовано підвівся.
Чому я, князю?
Хочу, щоб ти сказав свою думку першим, щоб на тебе не вплинули наші слова.
Що ж, як скажеш, князю. Тут і думати нічого. Монголи сильні, у них багато війська, залізна дисципліна, і вони вірять своїм зверхникам. Але це не головна причина, чому вони сильні. Адже ми були розєднані. Якби чернігівський князь прийшов на допомогу рязанському, а не став чекати, гадаючи, піде на нього Батий чи поверне на північ, якби Переяслав відправив дружину на рать не на своїй землі, а раніше, монголи не перетнули б Дон. Отак сталося те, що маємо тепер.
Я знаю, до чого ти хилиш, воєводо, вставив Данило.
Так, князю, ти мене правильно зрозумів: одні ми з монголами не впораємося, підтвердив Костянтин.