Данило Романович повернувся і кивнув головою. За цим знаком від княжичів відділилися двоє незнайомців і підійшли ближче.
Лише тепер Юрате змогла як слід їх роздивитися. На її обличчі швидко промайнули здивування, острах ірадість.
А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли діти її дядька Міндовга Воїшелк і Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено:
А що ви тут робите?
Це трохи розвеселило князя, і він, підвищивши голос, щоб почули присутні, сказав:
Твій дядько зрозумів, що його союз із тевтонцями ні до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись із прусами, отож він прислав до мене сина і забажав помиритися. А щоб ніхто не сумнівався у його чесних намірах, погодився віддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закінчився цей похід.
У натовпі прокотився шум, у якому відчувалося загальне захоплення.
Ну що ж, воєводо! повернувся Данило до Костянтина. Кепський, бачу, з тебе господар!
Чому, князю? здивувався той.
Та тому, що тримаєш князя на площі і не ведеш у покої, голосно засміявся Данило. Невже навіть трапези не підготував до мого приїзду?
Приготував, князю, полегшено зітхнув Костянтин. Залишишся задоволеним!
Що ж, веди. Отче! звернувся Данило до митрополита. Завтра відправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав.
Обовязково прийду, пообіцяв Кирило. От тільки віддам останні настанови.
От і добре, отче! усміхнувся князь. А ми поки що опорядкуємося з дороги.
Костянтин уклонився.
Лазня готова.
Чудово! вигукнув князь. Ходімо, воєводо!..
Сонце вже підбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усією челяддю зявився у трапезній. Бояри і знать вже сиділи обабіч довгих, заставлених наїдками столів. Були тут і намісники ближчих міст, підлеглих князю. Деякі з них довгий час вели з Данилом війну за верховенство, але були розбиті. Дехто не захотів змиритися з поразкою: хтось утік в інші землі; когось князь наказав стратити. Ті ж, хто прийшов до Данила Романовича з покутою, були великодушно прощені й отримали землі та міста, тільки за умови більше ніколи не піднімати меча на брата.
Отже, держава Данила Романовича була велика і міцна. Здавалося, немає таких ворогів, що здатні повалити її, і князь міг бути спокійний. Принаймні сьогодні.
Данило і Василько сіли на чолі великого столу. Зліва від князя сиділа княгиня Юрате, справа Василько з Костянтином, якого Данило всадовив ближче до себе. Далі впереміжку княжичі з жонами. Майбутню невістку Рамуне Данило посадив між Шварном і Воїшелком.
І трапеза почалася. Гості пили і їли. Слуги не встигали носити переміни. Костянтин, який сидів не на своєму місці і не міг керувати слугами, був як на голках, помічаючи прорахунки своїх помічників. Це впало в око Данилові, він поспішив заспокоїти вірного слугу.
Та чого ти весь час роззираєшся? спитав князь. Нехай трохи без тебе поклопочуться, щоб догодити князю! А то бачу, розпустив ти їх. Кроку не можуть зробити без того, щоб не оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нічого. Твоє здоровя, воєводо!
Костянтин розслабився, лише краєм ока стежив за діями слуг, Василько звернувся до нього і запитав, киваючи головою на намісників:
Клопотів не було?
Та ні, сидять тихо, відповів воєвода.
Принишкли? Чи надовго? допитувався Василько.
Гадаю тільки зовсім божевільний може сподіватися на те, що повалить князя. Ти сам знаєш, що ні мадяри, ні австрійці, ні вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.
А хан? Ти його забув? запитав Василько.
А ярлик на князювання, будь він неладний? Ні, звідси небезпеки немає.
А звідки її сподіватись?
Не знаю, відказав Костянтин. Від когось із княжого роду?
Василько махнув рукою і перевів розмову на інше.
Про сина мого щось чув?
Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цікавить.
І це також, поважно відповів Василько. У державі має бути одна голова. Лише тоді вона міцна.
Твої слова, князю, та до вух років двадцять назад, підтримав його воєвода. І не було б цієї ганьби на землі руській.
Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.
Чую, є про що поговорити. Після трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову і продовжимо.