Декілька разів гримнувши у ворота руківям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.
Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! сказав він.
Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! почувся з-за воріт чийсь низький голос. Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.
Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.
Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, сказав він.
Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, спробував виправдатись тамплієр. У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.
Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.
Тамплієри вїхали на засніжене подвіря монастиря.
Де абат? запитав де Пардо, спішившись.
Абат відправляє месу, повідомив монах. Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.
Нам спішно, але ми почекаємо, відповів командор.
Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.
Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.
Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.
Прошу почекати тут, сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.
Сказав і зник, залишивши рицарів самих.
Що ж, розміщуйтесь, махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.
Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову зявився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.
Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, Пєра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили до ордену вже давно, тільки ставши рицарями, а Роберт Фуньє став ним уже тут.
За приписами статуту ордену сиділи мовчки, хоч у такому вузькому колі не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (і обовязком) для тамплієрів стала молитва, якщо поруч відбувається відправа, а самі вони не мають можливості бути присутніми на ній.
Так у мовчазній молитві вони не помітили, як двері трапезної відчинилися. У приміщення увійшов літній монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймні він нічим не відрізнявся від монаха, що зустрів їх біля брами: така ж поношена чорна сутана, підперезана мотузкою, сандалі. Навіть виголений на голові круг тонзура була такою ж, як і в інших монахів.
Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, з порога почав він. У перший день посту сюди ніхто не заходить, а дехто з братів не бере в рот навіть води, хоч свята Церква і не вимагає такої жертви.
Повірте, падре, єдине, про що ми шкодуємо, це про те, що запізнилися на відправу, підвівся зі свого місця де Пардо.