Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неї, повідомив Воїшелк.
А ви?
Ми не затримаємося у Римі. Як тільки дозволить погода, ми відправимося у зворотну дорогу.
Я вас розумію. Ще одне. Хто знає про це послання?
У Римі лише ми з вами. Девмонд поінформований, що я везу із собою якийсь лист князя Данила Вашій світлості, але про деталі він не здогадується. У Холмі, столиці князя, про нього знають лише наближені.
Що ж, мудро! похвалив Папа. Коли вирішите відїжджати, я хочу зустрітися з вами знову.
Папа Інокентій вже підняв руку для поцілунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозуміє цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воїшелк вклонився так, як підказував йому власний розум, і, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу зявився декан Рінальдо Конті.
Ви чули все? запитав Папа і, отримавши ствердну відповідь, простягнув листа. Тоді ознайомтесь із цим.
Він терпляче чекав, коли той прочитає послання до кінця, і, вгадавши момент, поцікавився:
Якої ви про це думки, монсеньйоре?
Господь почув наші молитви, відповів той.
Так, і тепер справа за нами, грішними. Монсеньйоре, зробіть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразі достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекає меса.
Папа Інокентій підвівся і в супроводі кардинала попрямував до внутрішньої церкви замку Святого Ангела.
Наступного дня нагальні справи не дозволили Папі обговорити з кардиналом Конті цю тему. Заворушення, що виникли у місті за Тибром, несподівано переросли у погроми, які рано чи пізно могли закінчитися кровопролиттям. Папські війська поки що не втручалися у хід подій, але були напоготові; агенти Інокентія розчинилися у натовпі, вишукували зачинщиків, бунтарів ловили, саджали у темниці, але їх не меншало. Відчувалося, що усіма подіями у місті керує якась невидима вміла рука. Що це була рука Манфреда у цьому ніхто не сумнівався, але довести Папа нічого не міг.
Ось у такій обстановці вже під вечір він знову зустрівся у монсеньйором. За вікнами тріщав лютий мороз, який прийшов на зміну вчорашньому снігопаду. Ця обставина дещо заспокоїла Інокентія: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самі говорять), та ще й на тріскучому морозі.
Продовжуючи вчорашню розмову, неначе і не було перерви, Папа сказав:
Послання Даниїла, хоч і довгоочікуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, відправити до Рутенії християнське воїнство, коронувати князя і одразу піти на Батия. Ви розумієте, що ми матимемо з цього?
Так, це було б найбільшою подією після визволення Святої Землі від сарацинів, згодився декан.
Більшою, монсеньйоре. Незрівнянно більшою. І на відміну від Святої Землі, Рутенії ми не втратили б. Але Папа зітхнув. Це лише мрії, які, дай Бог, колись, може, здійсняться.
Чому?
Ви забули, що майже усі рицарі зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестині невідомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомлені походом, зализують рани у себе в замках. Тому нині говорити про будь-який похід проти Орди передчасно.
Тоді що ж, не будемо зараз відповідати на послання Даниїла? запитав декан.
А якщо князь знову передумає? Ні, ми не можемо чекати наступного разу. Невідомо, чи він наступить.
Але і допомогти не можемо.
А навіщо? Даниїл згоден прийняти корону і очолити похід проти монголів. Ми так і зробимо. Коронуємо князя, а на похід потрібен час, щоб приготуватися. Для нас головне повернути Рутенію у лоно Риму. Похід потім.
Кардинал Рінальдо Конті кивнув головою, повністю погоджуючись зі словами єпископа.
Тому я хочу, щоб ви продумали усі деталі цієї справи.
Слухаю.
Скільки вам потрібно часу на це?
Щоб детально розібратися з ситуацією, продумати усі можливі несподіванки, дайте мені десять днів.
Тиждень, швидко відповів Інокентій. Не забувайте, що нам ще потрібно знайти надійних людей.
На Рим опускалася ще одна ніч.
III
Хитавиця на морі не припинялася протягом усієї подорожі, тому Великий магістр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирішив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останні дні, коли, здавалося, всередині не залишилося нічого, а морська хвороба не відступала. Не дивно, що більшу половину шляху Великий магістр ордену бідних рицарів Христа і храму Соломона Рено де Вішє провів біля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з її штормами і майже невмовкаючим завиванням вітру.