З тими думками гіркими, з розпачем непогамовним, аж фрак зблід, і приплівся Славко до Тані.
Оце такі справи, розяснив ситуацію. Не підемо сьогодні на бал, бо то ж не принц з принцесою туди зявляться, а дві примари понуруваті й сквашені. А я не хочу примарами втиратися в людські очі, я хочу ошелешити їх нашою королівською зявою. Перенесемо зяву, Таню, бо сьогодні я не годен випромінювати щастя.
Бачив засмутилась, але вдіяти нічого не міг.
Пробач, зітхнув.
Розумію, схилила голову дівчина. Хто ж втратою радіє. Хустинка з сумочки звіється і то жаль криє; а тут та-акий перстень.
Та не в персні, врешті, справа, розводив руками Славко. Інше бентежить хто, хто, як? Душа болить не від втрати коштовності, а від підступності чиєїсь. Не таке вже й широке коло осіб перейшло мою хату, ще вужче коло мітило в тій хаті персня, і хтось один, близький і вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота. Страшно, Тетянко моя, від того, що я в когось безмежно вірю, а він з моєї віри, не роздумуючи навіть, здатен стесати кинджала та встромити, як причину знайде, мені в серце. Дружба, яку за антарктичні льоди маю, здатна скреснути, як рихла крига на забутій річечці по весні. То де ж твердь на землі, кохана моя? На що обіпертися можна в цім світі, не боячись упасти, втративши будь-якої миті опору? В кого можна вірити, крім себе, на землі? Бо як немає тверді, немає опори, немає віри то що тоді є в людини, що, ради чого варто родитися і жити?
Ти, Славку, краще не допитуйся в себе якоїсь абстракції, а зателефонуй до міліції, порадила Таня.
Безнадійна трата часу й сил, махнув Славко рукою. Я не знаю, коли той перстень пропав, я ж не милувався ним щодня. Два чи три дні пройшло, як востаннє його бачив, у хаті сто слідів стерто й сто народжено хто вже що знайде. Хіба до екстрасенса сходити? знайшовся враз на думці.
По що? здивувалася Тетяна.
Ну, роздумував Славко, може, вкаже, де шукати пропажу. Або гляне в майбутнє й побачить, чи знайду.
Не раджу втягуватися у всяку магію, не погодилася Таня. Шарлатанство то все. Майбутнє незнане, бо його ще немає.
Ти хочеш сказати, що немає долі? запитав Славко.
А хіба є? дивилася в очі дівчина. Ось глянь, стоїмо ми на перехресті перед нами три дороги вперед і одна назад. Яка може бути визначена доля, коли ми вільні цієї секунди рушити в будь-яку з чотирьох сторін. І в кожній стороні в нас ще по тисячі таких перехресть. Який екстрасенс може прорахувати всі наші думки та дії на незліченних перехрестях? Дурня те все, не вірю.
Дозволь не погодитися, заперечив Славко. Бо можна сказати й інакше куди б ми не йшли на всіх тисячах перехресть, ми однак підемо туди, куди веде нас доля. Ми не виберемо іншого шляху, окрім даного нам. Ми тільки тішимося, що маємо чотири дороги, а маємо лишень одну, бо по чотирьох одночасно піти не годні. Тож завжди вибираємо ту, яка нам прописана. А щодо можливості екстрасенсорного погляду в минуле, то тут і сперечатися ні об чім минуле писане в Божій книзі, вартує лиш уміти повернутися в перегорнуту сторінку та прочитати.
Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, мовила Таня. Але я тобі не раджу горнутися до забобонів і мракобісся. Огорнуть пітьмою заблудишся й серед одної дороги, не кажучи вже про чотири.
По тому й розсталися, змінивши принадність і чарівність балу на невдоволення незгодою одного з одним.
* * *Славко все-таки відвідав екстрасенса.
Практикувала в місті така собі ворожка матінка Євтихія.
Ще дід покійний, сунучи рід Пулюїв до аристократизму, вивіряв шляхи поступу в матінки Євтихії. Та й батечко Славків бізнес-проекти бігав до неї погоджувати.
Пішов і Славко.
На подвірї в матінки гомонів і товпився люд.
«Ого, якби не було в бабери зіркого ока назад і вперед, чи й сунуло б стільки народу по ніщо?» подумки докоряв Славко Тані, переконуючись у вірно вибраному шляху пошуку зниклого персня.
Черга вюнилася подвірям у трьох десятках осіб чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свій аристократизм.
Правдами й неправдами пробився до молодиці, котра в передпокої матінки управляла людським потоком.
Я Пулюй! гордо мовив.
Молодиця зірвалася з місця, метнулася за двері.
Для мене всі люди рівні, долинуло грізне Євтихіїне з-за дверей. Пулюй чи Петренко з колгоспу всі в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усі в одній шерензі.