Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.
Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?
Мою сучасницю
Сьогодні я бачила мою сучасницю. Цього року я придивлялася до неї пильніше, ніж зазвичай. І все-таки я її не бачу
На кожнім кроці я зустрічаю жінок, які означують себе через «протести». Вони нарікають на своє поневолення чоловіком або славлять цей стан рабства; вимагають більшої свободи дії або волають про захист, якого давно позбавлені. Я бачу жінок, які намагаються якомога більше оголитися, щоб випнути своє жіноче єство, чи не єдине, що їх вирізняє. Бачу й інших, що приховують, не з соромязливості, а через поганий смак, усе те, чим їх обдарувала природа. Бачу жінок, так причесаних і розчепурених, що вони нагадують ляльок-маріонеток, а поруч із ними інших, що тільки чули про «чистоту» і «ошатність». Є такі, що навчилися роблено всміхатись і завчено маніритися, вочевидь демонструючи свою нещирість. Але є й завжди невдоволені й свавільні, горласті й сварливі, які вважають, що цілий світ має залежати від їхнього поганого гумору.
Але за всім тим видно розгубленість, бо вони самі не знають, чого хочуть. Головне для них будь-що привернути до себе увагу.
Втім, увагу слід завойовувати і здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердістю і певністю, на що жінка, як одна з двох полярностей природи, має цілковите право.
Не варто виокремлювати проблему сьогочасної жінки, хай то року цього чи якого іншого, адже вона повязана з усім циклом зневажання звичаїв і традицій, невиправданого розриву з минулим та його досвідченнями, що, принаймні, може дати тверде опертя для нових набутків.
Жінка мала б ліпше за інших знати, що таке історія, адже жінка це сама історія, а відтак пробуває в часі, в його плині, залишаючи на цьому шляху глибокі сліди. Час жінці не ворог. Навпаки. Час не старить жінку, а увічнює її, дає їй снагу до життя і проектує її у вічножіноче, що завжди надихало всіх митців. Час та історія теж показують нам жінок вже не року цього чи якого іншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та історія говорять нам про давніх жриць, які, бувши чистими душею, були посередницями між богами і людьми. Вони говорять нам про королев і войовниць, які мали великий дар владарювання, дар стратегії та мудрості передбачення майбутнього. Вони говорять нам і про сильних матрон гордих та пишних, які творили історію, виховуючи своїх дітей. До нас долинають далекі відголоси тих жінок, що не боялися смерті та страждань. Користуючись прихильністю лицарів, вони самі виявляли розуміння і ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досі відлунює сміх тих, хто витворив культ краси і закохання, перетворивши витончену чемність на потужну зброю.
Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орієнтувати, можуть збагатити досвідченнями. А головна боротьба розгортається в сьогоденні, загроженому очевидним цивілізаційним занепадом щораз густішим присмерком.
Для того, щоб жінка знову стала дамою і самою собою, щоб у неї не було потреби в протестах, необхідно, поза всякими сумнівами, повернути до попереднього стану всі інші чинники. Тобто чоловік має знову стати лицарем, життя має віднайти трансцендентну мету, а виховання має формувати людей, а не просто інформувати.
Але в основі всякої праці, всякої зміни має бути певний принцип. Жінка завжди була насамперед матірю. Сьогодні йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсі матірю нового світу, в якому все увиразнюється у світлі сонця і немає потреби вбиратися в «унісекс», щоб уникнути відповідальності. Жінка тільки тоді жінка, коли бере на себе роль живої природи, випромінюючи любов, красу, розуміння; коли вона виховує на чеснотах не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що обєднує всі.