А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий
Малим мене важко назвати.
Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і
Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
Тоді мені доведеться тебе вбити, він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
Про неї жодних новин? я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
Ні, він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
Гендріху?
Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А памятаєш, як було колись? Пятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.
Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.
Будь-яке життя?
Яке завгодно.
Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:
Хочу назад до Лондона.
Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.
Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.
Учителем історії? розсміявся він. У школі чи що?
Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.
Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.
Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді
Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить зявилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними втекло на волю.
Лондон, сьогодні
Лондон. Перший тиждень мого нового життя.
Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.
Ні.
Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.
Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив і усе це водночас.
Я давно вже тут працюю.
Дійсно? мовив я.
Десь надворі залунала поліцейська сирена.
Час дивна річ, згодні? вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло компютера.
Найдивніша, погоджуюсь я.
Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.
Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років Я вже така стара, зітхає вона з посмішкою.
Мене завжди смішить, коли люди так говорять.
Ніколи б не сказав, що вам стільки років, звично відповідаю я.
Зараховую вам додаткові бали за лестощі! сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.