С-с-собака!…
І знову люто, розпачливо:
– Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:
– Оттак!… Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить - все прибігає з поклоном…
Третій понурий голос, потішаючи:
– Нічого… Одбудеш всі свої двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!… - і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, - в закон, в світ, пекло і в самісіньке небо…
Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає…
Вона починається з одного голосу - з того голосу, що говорив “Я… Григорій!…”. Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
“Та забіліли сніжки… Забіліли білі… Ще й дібровонька…”
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
“Ще й дібровонька!…”
І разом з першим на повні груди:
“Та й заболіло тіло бурлацькеє біле… ще й голівонька…”
Два голоси - два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона:
– Адставіть пєсні!!!
І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:
– Ад-стт-а-ві-і-іть!!.
“…Ще й голівонька… та ніхто не заплаче по білому тілу…”
Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує…
Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо… Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку…
“Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його… товариш його…”
Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве “Й.С.”.
“Ой, брате мій, брате, - товаришу рідний… може, я й умру… Може, я й умру…”
Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку… В'ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить.
А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, - миготять, вилискують… Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, - простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись.
“…Може, я й умру… може, я й у мру…Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну…”
Поїзд вривався в тунелі і скажено просовгувався крізь них, як набій крізь люфу гармати, намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою, та не одставала пісня і не уривалися криваві жилки.
Миготіли сильвети гір… Приамурські нетрі… Сопки і кряжі Малого Хінгану… Роз'їзди… Блокпости і станції. Запобігливі семафори ще здалеку підіймали руки і злякано брали “на караул” - йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливі сигнали в блокпостах:
– Йде е т а п!…
Все розступалося, і він пролітав зі свистом і ревом, цей привид.
По якомусь часі ешелон знову зупинився… Знову бігли аргати по дахах вагонів… І знову біг начальник етапу й спинявся біля середнього вагона, задерши голову:
– Многогрішний!!.
– Я…
– Звать?!.