Всего за 129 руб. Купить полную версию
Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати - і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть… А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.
П'ятий - той, що у френчі й галіфе кольору кави - пристав у дорозі до веселої; безжурної компанії.
Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці… І замовляли страви… Поводились як мільйонери.
– Кельнер! Ще кав'яр!… Тричі…
– Кельнер! Буженину!…
Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. “Професор” вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, - аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.
Кельнер подає буженину. “Професор” бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.
– О! Еврика!!. - виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри:
– Еврика!… Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі… І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!… Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я… Кельнер! Зубровки!!.
Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав “зубровку” і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але “професор” чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:
- Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!… А патент, прошу я вас!… Ні-ні…
Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно…
– Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?… - урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.
– Бачили… - озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: - Нав-віть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
– Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?…
– А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той… - далі шепіт, павза. І раптом вибух сміху.
Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує - посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.
“Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати…”
“Професор” міняє тему:
– Увага, увага! Говорить… - зачинає він, як з радіо-висильні: - Говорить…
– Адесса-мама… - вставляє френч кольору кави.
– Так Одеса-мама…
– А Владивосток - помийна яма…
– А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?… Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, - розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.
І розливаючи пиво в склянки, веселий “професор” авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, “як Бог сотворив той химерний край”, те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім “сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого”. Отже…
…Відомо, що там усе є.