Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
— Що ж, — мовив нарешті Дамблдор, — це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.
— Атож, — сказав приглушеним голосом Геґрід. — Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.
Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.
— Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, — кивнув головою Дамблдор.
Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.
Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! — і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.
Тепер Дамблдор бачив лише клунок з ковдрами на порозі будинку номер чотири.
— Щасти тобі, Гаррі, — тихо промовив він. Крутнувся на підборах і, зметнувши мантією, щез.
Уздовж рівненько підстрижених живоплотів Прівіт-драйв промчав вітерець, і вуличка чемно й тихенько лежала під чорним небом, нітрохи не скидаючись на місце, де могло б статися щось дивне. Гаррі Поттер, не прокидаючись, повернувся у ковдрах на другий бік. Одним рученям він накрив листа біля себе і спав далі, не знаючи, що він особливий, не знаючи, що він знаменитий, не знаючи, що за кілька годин його розбудить вереск місіс Дурслі, коли вона відчинить двері, щоб поставити пляшки на молоко; не знаючи, що протягом наступних кількох тижнів його штурхатиме й щипатиме двоюрідний брат Дадлі… Звідки йому було знати, що саме цієї миті по всій країні потай збиралися люди, підносили келихи і стишено виголошували тости: "За Гаррі Поттера — хлопчика, що вижив!"
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Зникле скло
Минуло майже десять років відтоді, коли, прокинувшись, подружжя Дурслі побачило на порозі свого племінника, але Прівіт-драйв навряд чи й змінилася. Над охайними садочками так само зійшло сонце, висвітило мідну табличку з номером 4 на дверях будинку Дурслі й проникло до вітальні, яка, здається, нітрохи не змінилася з того вечора, коли містер Дурслі дивився ті зловісні теленовини про сов. Хіба що фотографії на каміні показували, скільки насправді збігло часу. Десять років тому там стояло безліч фотографій чогось такого, що нагадувало великий рожевий надувний м'ячик у різнокольорових шапочках із бомбончиками, але тепер Дадлі Дурслі виріс, і на знімках можна було бачити дебелого білявого хлопця, що їздив на своєму першому велосипеді, крутився на ярмарковій каруселі, сидів із батьком за комп'ютерною грою, приймав материні обійми та поцілунки. В усій кімнаті ніщо не свідчило, що в будинку живе ще один хлопець.
Але Гаррі Поттер досі жив там і зараз він, власне, ще спав. Проте недовго, бо тітка Петунія вже прокинулась, і залунав її пронизливий голос.
— Ану вставай! Мерщій!
Здригнувшись, Гаррі прокинувся. Тітка знову; затарабанила у двері.
— Вставай! — горлала вона.
Гаррі почув, як вона йде на кухню, а потім звідти долинув брязкіт сковорідки, яку ставили на плиту. Він ліг горілиць і спробував пригадати свій сон.
То був гарний сон. Йому снився летючий мотоцикл. Гаррі здалося, що він бачив цей сон і раніше.
— Ти вже прокинувся? — знову підійшла до дверей тітка.
— Майже, — відповів Гаррі.
— Давай, ворушись, треба за беконом подивитися.