Я почув, як мама і тато, Пітер знизив голос, балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. Він дуже хвилювався цієї миті.А я не хочу стати колись чоловіком, сказав він пристрасно. Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.
Венді кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати співрозмовника запитаннями, і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм прочуханку. Проте загалом їх любив і тому розповів про те, як феї зявилися.
Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного зявилося по феї. З того часу вони й живуть.
Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.
Отже, продовжував Пітер розважливо, вирішили, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.
Обовязково має бути? Саме так?
Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й умить якась із них падає мертвою.
Пітеру вже набридло теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.
Не розумію, куди вона поділася, зауважив він, підвівся і промовив імя Тінк.
У Венді затріпотіло серце від захвату.
Пітере! заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. Невже у цій кімнаті є справжня фея?
Вона тільки-но була тут, сказав той трохи нетерпляче. Ти нічого не чуєш, еге ж?
Вони разом прислухалися.
Я щось чую, повідомила Венді.Наче якісь дзвіночки дзеленчать.
Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.
Венді,прошепотів хлопчик тріумфуючи, здається, я засунув її разом із шухлядою!
Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.
Тобі не можна казати такі речі,повчав Пітер. Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?
Та Венді більше не слухала хлопчика.
О, Пітере, попросила вона, нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!
Вони майже ніколи не залишаються на одному місці,зауважив Пітер.
Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.
Ой, яка гарненька! здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.
Тінк, сказав Пітер доброзичливо, ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.
Тінкер Белл відповіла щось зухвало.
Що вона каже, Пітере?
Йому довелося пояснити:
Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дівчисько. І що вонамоя фея.
Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.
Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо ячоловік, а тижінка.
На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк»і зникла у ванній кімнаті.
Зазвичай вона спокійна фея, пояснив Пітер винувато, її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійськоюдзвіночок).
Вони всілися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:
То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?
Іноді буваю там
А де ж ти тепер живеш?
Із загубленими хлопцями.
А хто вони?
Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А яїхній ватажок.
Як це чудово виглядає!
Так, погодився Пітер, але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.
Зовсім немає дівчат?
Та немає, бо дівчатка занадто розумні, щоб випадати зі своїх дитячих візочків.
Це дуже втішило Венді.
Я думаю, сказала вона, що дуже гарно так відгукуватися про дівчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажає нас.
Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом із ковдрою з ліжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Венді, і дівчинка різко заявила, що він не господар у її будинку. Проте Джон продовжував спати на підлозі настільки безтурботно, що вона не стала його турбувати.
Я знаю, що ти хотів зробити мені приємне, сказала Венді заспокоївшись, тому можеш подарувати мені поцілунок.
Вона зовсім забула про його невігластво, коли йшлося про поцілунки.
Я так і думав, що ти захочеш забрати його назад, сказав він трохи з гіркотою і простягнув їй наперсток.
О, любий, сказала Венді приязно, я не мала на увазі поцілунок, а лише наперсток.
А це що таке?
Щось таке, і Венді поцілувала його в щоку.
Весело, визнав Пітер серйозно. То тепер ти хочеш, щоб я тобі подарував наперсток?
Якщо тобі так хочеться, зауважила Венді, тримаючи цього разу голову прямо.
Пітер поцілував її, і тієї ж миті дівчинка злякано заверещала.
В чому річ, Венді?
Хтось боляче смикнув мене за волосся!
Це, мабуть, Тінк. Ніколи не знаєш, що їй заманеться.
Це справді була фея, яка вовтузилася в повітрі і знову вдалася до лайливих слів.
Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Венді, щоразу, як ти будеш дарувати мені наперсток.
Але чому?
Чому, Тінк?
І фея повторила:
Бо ти дурний віслюк.
Пітер не збагнув чому, зате Венді втямила і трохи засмутилася. Бо він сказав, що прилітав до них у дитячу кімнату зовсім не заради неї, а щоб послухати казки.
Розумієш, я ж не знаю казок. І ніхто із загублених хлопців не знає навіть однієї казки.
Який жах! зітхнула Венді.
Знаєш, вів далі Пітер, чому ластівки будують гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.
Це яку ж?
Про принца, який шукав дівчину, що загубила кришталевий черевичок.
Пітере, пояснила Венді азартно, це ж Попелюшка, і він потім її знайшов, і вони жили після цього дуже щасливо.
Пітер так зрадів, що зразу ж схопився з крісла, в якому вони сиділи, і поквапився до вікна.
Куди ти йдеш? закричала Венді, передчуваючи щось недобре.
Розповісти іншим хлопцям.
Не треба, Пітере, попросила вона. Я знаю ще й купу інших казок.
Вона промовила саме ці слова, тому не може бути жодних сумнівів, що таким чином вона випробовувала Пітера. Він повернувся, і в його очах промайнув якийсь жадібний погляд, що мав би стривожити дівчинку, але цього не сталося.
А скільки казок я б могла розповісти хлопцям! замріяно сказала Венді, і Пітер умить схопив її та потягнув до вікна.
Відпусти мене! наказала вона йому.
Венді, летімо зі мною, розповідатимеш моїм хлопцям казки.
Звісно, їй було приємне таке прохання, але дівчинка заперечила:
О, любий, та я не можу. Подумай про мою матінку! До того ж я не вмію літати.
Я тебе навчу.
О, як гарно було б уміти літати.
Я тебе навчу застрибувати вітру на спину, і тоді ми полетимо разом.
О! вигукнула дівчинка захоплено.
Венді, Венді, та замість того, щоб спати в своїх ліжечках, ми могли б літати по небу і теревенити з зірками!
Отакої!
І, Венді, там є русалки.
Русалки? З хвостами?
З дуже довгими хвостами.
Ой, зойкнула Венді,я зможу побачити русалок!
Пітер намагався пустити в хід всі свої хитрощі.
Венді,сказав він, а як би ми всі тебе поважали.
Венді губилася в сумнівах. Здавалося, що вона з усіх сил намагається залишитися в дитячій кімнаті.
Але Пітер не знав жалю.
Венді,наполягав він, ти підтикала б нам ковдри ночами.
Ой!
Адже нам ніхто ніколи не підтикав ковдри.
Ой! і її руки простяглися до гостя.
Ти б зашивала наш одяг і зробила б нам кишені. Бо в нас немає навіть однієї кишені.