Крім дати свою згоду й піти під вінець, докинула я. Думаю, навіть ваша мати погодиться з тим, що я повинна дати свою згоду.
Він кивнув.
Дати свою згоду й здаватися щасливою, докинув він. Англія хоче бачити веселу наречену, і я теж.
Маргарита Угорська була принцесою, як і я, але вона жила в монастирі в такій убогості, що заморила себе постом до смерті. Вибір дня для весілля моєю свекрухою не проминув моєї уваги.
Скромна й розкаяна, нагадала я йому про девіз, який обрала для мене його мати. Скромна й розкаяна, як свята Маргарита.
Він знайшов у собі бажання засміятися.
Ти можеш бути такою самою скромною й розкаяною, якою ти здаєшся.
Він усміхнувся й мав такий вигляд, ніби от-от візьме мене за руку й поцілує мене.
Але не можеш переважити своєю скромністю нас, моя люба.
Вестмінстерський палац, Лондон
18 січня 1486 року
Я зимова наречена, й ранок у день мого весілля був так само холодний, як і моє серце. Прокинувшись, я побачила морозні квіти на вікнах і Бесс, яка зайшла до моєї кімнати й попросила мене залишатися в ліжку, поки вона розпалить вогонь і викладе перед ним мою білизну, щоб та нагрілася.
Я підвелася з ліжка, й вона стягла мені через голову мою нічну сорочку, а тоді вдягла на мене спідню білизну, прикрашену гаптуванням із білого шовку на краях, потім мою червону атласну сукню з розрізаними рукавами й відкриту спереду, щоб показати нижню сукню з чорного шовкового дамасту. Метушливо вона натягла шнурівку під руками, тоді як дві інші покоївки завязали її на спині. Вона обхопила мене тепер трохи тугіше, аніж тоді, коли я вперше приміряла її на себе. Мої груди стали повнішими, а талія потовщала. Я бачу свої зміни, але поки що ніхто інший їх не помічає. Я втрачаю те тіло, яке обожнював мій коханець, дівочу гнучкість, яка так контрастувала з його затверділим від боїв тілом. Натоміть я набула форму, яку хоче від мене мати мого чоловіка: округлої плодючої груші, посудини для сімя Тюдорів, схожої на глек.
Я стояла, як дитяча лялька, стулена з округлих шкарпеток, напханих соломою, й піддатлива в їхніх руках, коли мене вдягали. На тлі чорної блискучої сукні моє волосся здавалося золотим, а моя шкіра холодною й білою. Відчинилися двері, й увійшла моя мати. На ній була її сукня кремового кольору, обшита зеленими і сріблястими стрічками, її волосся було легенько перевязане на спині; згодом вона запхає його під важкого капелюха. Уперше я помітила, що її русяве волосся змережили сиві волосини; вона більше не була золотою королевою.
Ти маєш чудовий вигляд, сказала вона, цілуючи мене. Він знає, що ти будеш одягнена в червоне й чорне?
Його мати спостерігала, як шили мені сукню, мляво відповіла я. Вона обрала матеріал. Звичайно, він знає. Вона знає все й розповідає йому.
Вони не захотіли зеленого кольору?
Вони обрали для мене червоний колір Ланкастерів, гірко відповіла я. Мучеництво червоне, повії червоні, кров червона.
Облиш, наказала вона. Сьогодні день твого тріумфу.
Я відчула, як від її доторку моє горло стислося, а сльози, які туманили зір увесь ранок, покотилися по щоках. Вона обережно витерла їх зворотною стороною долоні, спочатку одну щоку, потім і другу.
Ану припини, лагідно наказала вона. Ти нічого не можеш удіяти, крім як підкоритися й усміхатися. Іноді ми перемагаємо. Іноді зазнаємо поразки. Головне, що ми завжди, завжди просуваємося вперед.
Ми це дім Йорків? скептично запитала я. Адже моє одруження розчиняє Йорків у Тюдорах. Це не перемога для нас, а наша остаточна поразка.
Вона усміхнулася своєю таємничою усмішкою.
Я кажу про нас, дочок Мелюзини, поправила вона мене. Твоя бабуся була дочкою водної богині королівського дому Бургундії й ніколи не забувала, що вона водночас належить до королівського роду й до роду чарівників. Коли я була твого віку, я не знала, чи вона спроможна накликати бурю, чи то були тільки її забаганки зробити все по-своєму. Але вона навчила мене, що немає нічого у світі могутнішого, аніж жінка, яка знає, чого вона хоче, і йде до цього прямою дорогою. І не має значення, як ти це назвеш: чарами чи рішучістю. Не має також значення, робиш ти якісь заклинання чи ні. Ти мусиш налаштувати твій розум на те, чого ти хочеш, і мати мужність так само налаштувати своє серце. Ти станеш королевою Англії, а твій чоловік буде королем. Завдяки тобі Йорки повернуть собі трон Англії, який належить їм по праву. Переступи через свій смуток, дочко моя, він навряд чи чогось вартий, якщо ти йдеш туди, де ти хочеш бути.
Я втратила чоловіка, якого кохала, гірко сказала я. І сьогодні я повинна одружитися з тим, хто його вбив. Я не думаю, що коли-небудь дійду туди, де я хочу бути. На мою думку, таке місце більше в Англії не існує, думаю, воно не існує ніде у світі.
Вона мало не засміялася у своїй непохитній переконаності.
Звичайно, ти так тепер думаєш! Сьогодні ти маєш одружитися з чоловіком, якого зневажаєш; але хто знає, що станеться завтра? Я не можу провістити майбутнє. Ти народилася у вирі тривожних часів. Сьогодні ти одружуєшся з одним королем, але не виключено, ти побачиш, як йому кинуть виклик і скинуть його з престолу. Не виключено, ти побачиш, як Генрих впаде в багнюку й загине під копитами зрадливого війська. Звідки я можу знати? Ніхто цього не може знати. Але одне я знаю: сьогодні ти одружишся з ним і станеш королевою Англії. Ти зможеш створити мир там, де він створив війну. Ти зможеш захистити твоїх друзів і родину й посадити на трон хлопця з династії Йорків. Тому йди на своє весілля з усмішкою.
Він стояв біля сходів до вівтаря, коли я ввійшла крізь західні двері Вестмінстерського абатства під несподіваний вибух сріблястих сурм. Я йшла сама; іронія цього одруження полягала в тому, що, якби знайшовся чоловік із моєї родини, який міг би супроводжувати мене, тоді Генрих не був би королем Англії й не чекав би мене із соромязливою усмішкою. Але мій батько король помер, мої два дядьки Йорки померли, мої маленькі брати Едвард і Ричард зникли й, либонь, також мертві. Єдиний хлопець із роду Йорків, який нині живий, це малий Едвард Ворікський, який киває мені в дивній королівській манері, ніби даючи мені дозвіл, коли я проминаю стільці, де він стоїть під наглядом своєї сестри Марґарет.
Попереду мене Генрих весь блищить золотом. Його мати вирішила пожертвувати елегантністю задля вихваляння, на ньому повністю золотий костюм, так ніби він щойно відлита статуя, новий Крез. Вона думала, він матиме королівський вигляд, а я здаватимуся поруч із ним тьмяною і скромною. Але на тлі його помпезного блиску моя чорна з червоним сукня виблискувала авторитетністю.
Я бачила, як його мати сердито зиркала від нього до мене, і спантеличено міркувала, чому я маю королівський вигляд, а він здається шарлатаном. Сукня була скроєна дуже просторою, попереду було зібрано багато матерії, а тому ніхто не міг побачити, що мій живіт збільшився. Я вже відбула повний місяць вагітності, а може, й більше; але про це знають лише король, його мати та моя мати. Я мовчки помолилася, щоб вони не сказали про це нікому.
Архієпископ чекав на нас із розгорнутим молитовником, на його старому обличчі грала усмішка, коли ми підіймалися до нього по східцях вівтаря. Він мій родич, Томас Буршє, і руки йому тремтіли, коли він узяв мою руку й поклав її в теплу долоню Генриха. Він коронував мого батька двадцять пять років тому, коронував мою матір, коронував мого любого Ричарда і його тодішню дружину Анну. І якщо дитина, яку я ношу, виявиться сином, тоді, безперечно, він охрестить хлопчика Артура, а потім коронує мене. Архієпископ із круглим зморшкуватим обличчям дивився на мене добрим поглядом, коли я стояла перед ним. Він би обвінчав нас із Ричардом, і тоді я стояла б тут у білій сукні, прикрашеній білими трояндами, й одружилася б, і коронувалася б в одній чудовій церемонії, й стала б коханою дружиною і веселою королевою. Коли погляд його добрих очей упав на моє обличчя, я відчула, як поринаю в солодке марення, майже непритомнію, так ніби увійшла в одне зі своїх сновидінь, стоячи тут, на сходах до вівтаря, в день свого весілля, як я і мріяла, що так буде. У напівзабутті я взяла руку Генриха й стала промовляти слова, які колись сподівалася сказати іншому чоловікові: «Я, Єлизавета, беру тебе ГеГе Ге» промовила я, затинаючись. Схоже, я не могла вимовити це чуже імя, не могла прокинутися до цієї абсурдної реальності. Це було жахливо, я не могла промовити далі жодного слова, не могла віднайти дихання, жахливий факт, що я даю присягу не Ричарду, застряв у моєму горлі. Я ніби чимось вдавилася, через мить я могла виблювати. Я відчувала, як обливаюся потом, як непритомнію, ноги підгиналися піді мною. Я не могла примусити себе промовити імя не того чоловіка, я не могла пообіцяти себе нікому, крім Ричарда. Я зробила ще одну спробу. Мені вдалося проказати: «Я, Єлизавета, беру тебе», і тут я провалилася в мовчанку. Це було безнадійно, я не могла цього сказати. Я спробувала кахикнути й підняла очі до його обличчя. Я не могла нічого із собою вдіяти, я ненавиділа його як ворога, я не могла примусити себе мріяти про свого ворога. Я не могла промовити його імя, мабуть, не могла й одружитися з ним.