Я відчула такий жах, що нічого не могла вдіяти, а тільки витріщилася на нього.
Він засміявся й підвівся, щоб запхати тонку сорочку в штани, й застебнувся.
Народити принца для династії Тюдорів це Божий акт, сказав він. Моя мати дивиться на нього майже як на святе таїнство. Хоч би яким болючим воно було.
Я грубо витерла сльози зі свого обличчя.
У такому разі ви служите брутальному Богові й брутальній матері, виплюнула я на нього.
Він погодився.
Я знаю. Це їхня воля привела мене сюди. Це єдине, на що я можу розраховувати.
Він дотримав свого слова й став навідувати мене щоночі, як той, хто ходить до аптеки по лікувальні пявки, регулярно, але без задоволення. Моя мати, стиснувши губи, перенесла мою спальню до кімнати, розташованої найближче до приватних сходів, які вели в сад і до того пірса, де причалює його баржа. Вона сказала Сесилії, що та має спати з сестрами, а я тепер спатиму сама-одна. Вираз люті на її блідому обличчі не дозволяв будь-яких коментарів чи запитань навіть від Сесилії, яка згорала від цікавості. Моя високошановна мати сама впускала Генриха в незамкнені зовнішні двері і в крижаній мовчанці проводила його до моєї кімнати. Вона ніколи не казала йому жодного слова привітання. Вона супроводжувала його до дверей і назад, як ворог, із випростаною головою і з виразом зневаги. Вона чекала його в приватній залі зі свічкою з пригашеним полумям. Вона не казала жодного слова прощання, коли він ішов геть, але відчиняла йому двері й замикала їх за ним з мовчазною люттю. Він мусив мати залізну рішучість, щоб заходити до моєї кімнати й виходити з неї повз опановану мовчазною ненавистю мою матір, коли її сірі очі палахкотіли і встромлялися йому в спину, наче розжарені прути.
Я у своїй кімнаті також мовчала, але після першого візиту він став більш упевненим у собі, став робити паузи, щоб випити келих вина, перш ніж перейти до справи, він запитував, що я робила протягом дня, розповідав мені про свою роботу. Він сідав на стільці біля вогню і зїдав кілька бісквітів, сир і фрукти, перш ніж розстебнути штани і взяти мене. Поки він сидів, дивлячись на вогонь, він розмовляв зі мною як із рівною, як людиною, котра може цікавитися його днем. Він розповідав мені про новини двору, про тих багатьох людей, яких він прощав, сподіваючись зміцнити своє правління, розповідав і про свої плани для країни. Мимоволі, хоч я завжди починала ніч у лютій мовчанці, я ловила себе на тому, що розповідаю йому, як мій батько робив те або те в тому чи в тому графстві, або про те, що Ричард планував зробити у своєму королівстві. Він слухав уважно й іноді казав: «Добре, дякую тобі за розповідь, я цього не знав».
Він із ніяковістю усвідомлював, що прожив життя у вигнанні, розмовляв англійською мовою з чужоземним акцентом почасти бретонським, почасти французьким і не знав нічого про країну, яку називав своєю, крім того, чого навчив його відданий дядько Джаспер і вчителі, яких він найняв. Він зберіг яскраву й добру память про Велс відтоді, коли був малим хлопцем і жив під опікою Вільяма Герберта, одного з найбільших друзів мого батька; але все інше він знав лише від учителів, від свого дядька Джаспера та з плутаних і погано намальованих мап, якими користувався у своєму вигнанні.
Він дуже добре памятав і розповідав наче казку, як навідувався до двору божевільного короля, а мої мати, сестри і я були вперше увязнені в темному й холодному святилищі. Він памятав ті часи як найважливіші у своєму дитинстві, коли його мати переконувала його, що їх буде навіки поновлено як королівську родину, й він несподівано повірив їй і знав, що Бог подарує йому долю, яка вирішиться на полі битви, тож вона має рацію.
О, ми бачили, як ви пропливали повз нас на баржі, сказала я, спогадуючи. Я побачила вас на освітленій сонцем річці, коли ви пливли до двору, тоді як ми були замкнені й хворі в непроглядній темряві.
Він розповів, що став навколішки, і його благословив Генрих Шостий, і коли рука короля доторкнулася до його голови, він мав таке відчуття, ніби до нього доторкнувся святий.
Він був більше святим, аніж королем, сказав він мені з почуттям захвату, наче проповідник, який хоче, щоб йому повірили. Ви могли відчути це в ньому, він був святий, він був, як янгол.
Потім він несподівано замовк, наче пригадавши, що то був чоловік, якого вбив уві сні мій батько, коли божевільний король був дурний, як мала дитина, довіряючи честі династії Йорків, на яку не можна було покладатися.
Він був святим і мучеником, звинуватливо сказав він. Він помер після того, як помолився. Він помер у стані благодаті. Загинув від рук тих, котрі були не більше як єретиками, зрадниками, царевбивцями.
Мабуть, і справді, промурмотіла я.
Щоразу, коли ми розмовляли, ми наче нагадували одне одному про якийсь конфлікт. Наші доторки ніби залишали одне на одному криваві відбитки.
Він усвідомлював, що вчинив дуже підло, проголосивши себе королем ще перед битвою, в якій загинув Ричард. Кожен, хто воював у той день на боці помазаного короля, тепер може бути названий зрадником і законно засуджений до страти. У такий спосіб він обернув правосуддя ногами догори й почав своє правління як тиран.
Ніхто раніше так не робив, зауважила я. Навіть королі з династій Йорків і Ланкастерів визнавали, що йшлося про суперництво між двома домами і що будь-який чоловік міг стати на той чи інший бік, не втрачаючи честі. А ви назвали людей, які лише постраждали, зрадниками. Ви назвали їх зрадниками, хоч їхня провина полягає лише в тому, що вони програли битву. Ви стверджуєте, що кожний переможець має слушність.
Це здається жорстоким, погодився він.
Це здається лицемірством. Як їх можна називати зрадниками, якщо вони захищали законного кроля проти чужоземного вторгнення? Це суперечить закону й здоровому глуздові. І Божій волі також, я думаю.
Він усміхнувся, так ніби ніщо не мало значення більше, як незаперечне утвердження правління Тюдорів.
О, ні, це ніяк не може суперечити волі Бога. Моя мати найсвятіша з жінок, а вона так не думає.
Невже вона має бути єдиним суддею? різко запитала я. Суддею Божої волі? І закону Англії?
Звісно, я довіряю лише її судженням, відповів він і всміхнувся. Звичайно, я віддам перевагу її порадам, а не твоїм.
Він випив склянку вина й помахом руки покликав мене до ліжка з веселою безпосередністю, що, як я починаю думати, приховувала його власну ніяковість тим, що він робить. Я лежала на спині, нерухома, як камінь. Я ніколи не підіймала край своєї сукні, навіть не допомагала йому прибрати її, коли вона йому заважала. Я дозволяла йому брати себе без жодного слова протесту й відвертала обличчя до стіни. Коли він уперше нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, його поцілунок потрапив мені на вухо, і я не звернула на нього уваги, ніби то був доторк мухи, що там пролетіла.
Вестмінстерський палац, Лондон
Різдво 1485 року
Після трьох тижнів такого життя я пішла до матері.
Я пропустила свій термін, сказала я напрямки. Думаю, це знак.
Вираз радості в неї на обличчі був достатньою відповіддю.
О, моя люба!
Він повинен одружитися зі мною негайно. Я не хочу зазнати публічної ганьби.
Він не матиме причин відкладати шлюб. Це те, чого вони хотіли. Просто чудо, що ти виявилася такою плодючою. Але я була такою самою, і моя мати теж. Ми жінки, яких Бог благословив дітьми.
Так, сказала я, не відчувши ніякої радості у своєму голосі. Але я не маю відчуття, що Він мене благословив. Ця дитина зачата не в коханні. Й навіть не в законному шлюбі.
Вона знехтувала безвиразність мого голосу й напругу на моєму блідому обличчі. Вона пригорнула мене до себе й поклала руку на мій живіт, плаский і гладенький, як і завжди.
Це благословення, запевнила вона мене. Нова дитина, можливо, хлопчик, можливо, принц. І не має значення, що ти зачала його під примусом. Головне, щоб він виріс сильним і високим, і ми зробимо його своїм власним, трояндою Йорків на троні Англії.
Я стояла в її обіймах, наче слухняна племінна кобила, і я знала, що вона має рацію.
Ти скажеш йому чи я?
Вона не стала вагатися.
Скажи йому ти, запропонувала вона. Він буде щасливий, коли почує про це від тебе. Це буде першою доброю новиною, яку ти зможеш йому принести. Вона всміхнулася мені. Першою з багатьох, я сподіваюся.