Була б, певне, впалася, коли б тепла рука не підтримала її.
Мамочко, що з вами? Вам зле
Тетяна тільки головою хитнула.
Ні, люба, все гаразд. Просто
Теплі пальці Лори ледь не до болю вхопилися за холодну руку Тетяни.
Ніколи не пробачу таткові цю жінку!
Тетяна, на якусь мить забувши про супутницю Владислава, з декотрим острахом поглянула на доньку.
Люба, він твій батько
Вродливе лице Лори болісно поморщилося.
Ходімо, мамо. Мені огидливо навіть дивитися на них.
Продовжуючи міцно тримати матір за руку, Лора рішуче попрямувала в бік будинку, й серце Тетяни наостанок впекла гордовита й переможлива усмішка, що розквітлася на повновидих і яскравих вустах тої, котра була тепер коханкою Владислава.
Коханка та була жінкою небезпечною й нахабливою. Тетяна не була ніколи особисто знайомою з панею на імя Марина Яківна Наливайко-Матвієвазустрічала лиш то на вулицях міста, то на прийманнях. Приголомшливо вродлива, вона у двадцять років своїх, геть не соромлячись, заробилася коханкою вже досить літнього генерала Матвієва, зруйнувала його сорокарічний шлюб з тихою й смиренною жінкою шляхетного походження й одружила на собі. Десь рік тому вона втратила свого чоловіка-генерала, котрий помер від серцевого нападу, мала нетривалий звязок із заїзжим німецьким бароном і ось зараз впявалася своїми білими, хижими пальчиками у Владислава Войтовича. Тетяна не відала про намірення чоловікавона ж за звичкою все мовчала, а той поводився як зазвичаймов нічого не трапилося, мов не прогулювався він містом у своїм відкритім екіпажі з розкішною коханкою.
За декілька днів Тетяна зіштовхнулася з Матвієвою.
Зіштовхнулася випадково й закамянілася вся, захолонувши, мов від негоди лютої, коли неподалік будинку побачила перед собою вродливу ту жінку. Сині очі з болем дивилися на вгодоване молоде лице, а серце затискалося від недоброго передчуття. Й занилося тоскно, коли чарівна крадійка Владислава раптом посміхнуласяпосміхнулася переможливо й наче глузливо, палахнувши темними своїми, майже чорними очима.
Добридень, пані Войтович.
Тетяна не відповіласяні на ту посмішку й ні на те привітання, а продовжувала лиш мовчки дивитися на ту, котра мала нахабство говорити з нею.
Матвієва голосно гмикнула.
Яка ж ви невихована, пані Войтович.
Тетяна здригнулася.
Не вамжінці, котра крадовить чужих чоловіків, щось говорити про вихованість
Удовиця розреготалася.
А ви вже й не така свята невинність, котрою прикидаєтеся Та це не допоможе вам утримати біля себе Владика. Він уже належить мені, а вамблідій і потусклій сірій миші не втримати його
Тетяна пополотніла.
Та як вам не соромно таке говорити?
Матвієва якось незрозуміло позиркнула на неї, знову розсміявшись, і пані Войтович більш не стала затримуватися поряд тої нахабливої злодійки. Вона швидко пішла геть, ледь була не побігла, відчуваючи, як спину пропікає погляд чорних очей. Ішла й знала тепер, що життя її переміниться й вже не буде такою звичною зміна одного дня на інший, коли мала вона хоча б слабку певність у тім, що Владислав не піде з родини, а повернеться назад до неї, коли набридне йому чергова коханка. А вони ж набридалися, справді йому набридалися, і він повертався в родину Він завжди повертався в родину.
Але зараз зараз
Чи повернеться він з лабетів цієї хижачки?
Передчуття того, що Владислав цього разу зраджує не просто так, прямує по шляху розлучення, не полишало Тетяну наступні декілька днів
І настав той страшний день
День, коли Владислав сказав, що їм потрібно розлучитися.
То був наче кінець життю Тетяни.
Чоловік повернувся ранком, коли вона тільки прокинулася, відчуваючи себе надзвичайно втомленою й розбитою як серцем змученим, так і тілом схудлим. Цю ніч, як і більшість попередніх, вона майже не могла поснути. Ніч була безсонливою й напоєною тривожливими думками та гіркотою покинутої, непотрібної й некоханої жінки. Неприбрана, у сорочці, вона довго сиділа перед дзеркалом і застиглим поглядом вивчала власне відображення. Й майже ненавиділа цю безвільну, слабку нещасницю, котра є неспроможною боротися за свою родину, за свого чоловіка Й це змарніле й наче згасле лице, що відображалося у люстрі, його вона також ненавиділа, ненавиділа за те, що втратило воно зарано так пишну красу свою й більш не зчаровувало Владислава.
Владислав увійшов, навіть не постукавшись.
Тетяна пожадібно й одночасно з ледь відчутною десь глибоко в серці огидою вивчала його відображення в дзеркалі. Бачила, як підійшов він до неї ближче, зупинився за спиною й поглянув на її незібране золотаве волосся, що мяко опускалося на плечі Й на якусь митьжадану й до щему пронизливуїй видалося, що нахилиться він зараз до неї, припадеться вустами до лискучого волосся, котре чи не єдине було, що ще полишалося в ній таким гарним І прошепоче в те волосся, що скучився за нею й що набридла йому та хижачка з її чорними, пронизливими очима та пишним, соковитим молодим тілом. Наче напівбожевілля котресь примушувало Тетяну повіритися в те, що саме такі слова вона й почує й тим боліснішим видалося те, що пролунало в поранковій тиші її затишних покоїв:
Нам потрібно розлучитися, Тетяно.
Вона повільно, нерозуміюче глипнула, розгублено поглянула на спокійного, такого вдоволеного Владислава Ось та хвилина страшна, котрої вона страшилася й від котрої дрижала стільки часу.
Владислав кидає її заради іншої!
Він весь пахнеться неюзвабливою, чорноокою й пристрасною. Він прийшов до покоїв дружини з її владних, хвацьких обіймів, і йому нетерплячка знову повернутися до тих обіймів, вирватися до них від дружини, з котрою прожив більше двадцяти років і котру колись так настійливо зваблював, зруйнувавши її перший шлюб із наполегливістю примхливої дитини, котра прагнула будь-що отримати у власність іграшку, яку вона жадала і якою воліла в той час оволодіти. Йому було потрібно піти від дружини, котра народила йому таку чудову доньку А тепер дружина ця заробилася для нього геть не потрібною, такою, котру можна буде відкинути, мов той непотріб, мов ганчірку, об яку все життя витирався весь бруд
Тетяна відчула, як сльози образи та злості впікають очі.
Й тоді щось трапилося з нею. Трапилося щось таке, чому не могла вона віднайти пояснення, наче тонка, невидима для стороннього ока ниточка, напнута всередині, була обірвалася й кудись поділася вся та стриманість, яку мала вона всі ці роки, й Тетяна, не пізнаючи самої себе, різко звелася на рівні ноги, обернула до Владислава лице, котре запалалося мов яскравим вогнищем, і витисла зі своїх вуст єдине зле й рішуче слово:
Ні!
У сірих очах Владислава зявився дещо розгублений вираз.
Тетяно
Чи не вперше за весь час шлюбу Тетяна дивилася на нього погордливо, так, як ще ніколи не дивилася, й відчувала насолоду від тої несподіваної самовпевненості.
Я не дам вам розлучення!
Владислав нахмурився.
Тетяно
Що у вас тут трапилося? Ваші галаси чутно ледь не на весь дім!
Войтович здригнувся й обернувся до дверей, на порозі яких у гнівливій непорушності стояла Лора. Тетяна теж поглянула на доньку, й хоча зараз для того була геть непідходяща хвилина, все ж замилувалася цим рідним створінням. Хай там що, а вона ж таки подарувала Владиславу неймовірну дитину. Життя Лори зароджувалося ще тоді, коли вони з Владиславом так кохали одне одного, коли він ще не охолонувся до дружини, котру відібрав у поліцмейстера Бурка, й Лорочку сміливо можна було назвати дитям кохання. Вона взяла щось від обох батьків і перевершила вроду самої Тетяни, до двадцяти своїх років перетворившись на неймовірну красуню з темно-синіми очима, рудавим волоссям, блідою шкірою личка, кожна риса якого вражала своєю довершеністю й мановила вражаючою красою Й Владислав любив, неймовірно сильно любив свою єдину донькунедарма ж він ще від її народження цілував їй ніжки й шепотів так пронизливо-ніжно:
Моя найкоханіша
Тетяна раптом дотямила, що єдиною людиною, котра й могла втримати Владислава в родині, була вона
Лора!
Й з болем благально поглянула на доньку.