Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людейце було не дуже складно.
Та повернення до міста ледве не звело мене з розуму
У громадському транспортіавтобусі, тролейбусі чи маршрутці ніхто не питається дозволу доторкатися до тебета й доторкається не з власної волі. Ледь я встиг сісти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що ядорослий чоловікзабився у самий куточок перед останнім сидінням і переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усіх намагаючись не закричати. Потік людських емоцій пройшовся по моїй свідомості, як гусеничний трактор по паркетулишаючи повний хаос. Дорослі, малі, хворі і сильні, задоволені і нещаснівсі вони лишали якийсь слід по собі, який розгортався не відразу, а протягом кількох секунд, наповнюючи голову гудінням, мов від реактивного літака. Потужна лавина відчуттів і картин переплелася у страшенний венігрет: церкви, лікарні, кохання, школи й інститути, бійки і поцілунки, сум і безпробудна сірістьусе це відразу химерним чином перепліталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бідолашну головурозірватися на тисячі шматків, як у примітивному мультику.
Я вийшов на останній зупинці, старанно обминаючи поодиноких пасажирів, і не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.
Зупинив на вулиці «грача» і тремтячою рукою дістав із гаманця готівку. Тільки б забитися у найтісніший куток і нічогой нікого! не бачити.
Пляшка пива, випита з горла на місцібіля ларька неподалік мого будинкутрохи допомогла заспокоїтися. Ще кілька я прихопив із собою.
Проте замість улягтися, моя паніка перед поїздками громадським транспортом нікуди не зникла; і зрозумівши увечері, що я просто неспроможний піти на такий подвиг знову завтра вранці, я вкотре спробував заспокоїтися і скласти план подальших дій.
Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мовизанадто багато зусиль це від мене потребувало. І хоча у глибині свідомості ще жевріла надія, що мій нинішній станодин із варіантів пост травматичного синдрому і це якось мине разом із головним болем і короткими запамороченнями, які віднедавна стали мені знайомими, та повністю сподіватися на це не доводилося.
Найкраще, що я міг зробитице зателефонувати на роботу і попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирішити, як жити далі. Що я, власне, і зробив. Звичайно, особливої радості у керівництва моє прохання не викликало, проте мене погодилися відпустити «доліковуватися».
Після необхідного дзвінка настрій відразу піднявся і темна пелена страху перед необхідністю знову виходити у місто потроху розсіялася. Зрештою, тепер я можу це робити із власної волі, а не по необхідності. Аби щось зясувати про свій новий стан, я вирішив пошукати відповідей в Інтернеті.
З важкою головою і ще більшою купою запитань, аніж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пів на третю ночі я нарешті вийшов з мережі.
Тепер надія позбутися неочікуваного «дару» стала майже примарноюя зустрів безліч історій про те, як люди, перебуваючи на межі між життям і смертю, і повертаючись «з того світу» приносили з собою нові здібності. Деякі починали бачити ауру, деякі набували сили допомагати іншим або ще щось. Мій випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував)і не найгіршимщо було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоціяі муки сумління на все життя Мій новий дар не був, як мені здавалося, надто корисним, проте і занадто змінюватися він мене теж не зобовязував. Перегортавши гору записів і проаналізувавши свою ситуацію, я зрозумів що те, що зі мною відбуваєтьсящось на зразок загостреної форми емпатії, тобто здатності відчувати чужі емоції. Думок читати я не вмів (і на тому спасибі), проте міг дізнатися про переживання людини і її думки під час цих переживань. Більше тогоя відразу бачив цільну картину, перебуваючи ніби на місці того, до кого «підключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все інше можна було назвати звичним!) було те, що я відчував не те, що інша людина переживає у цю мить, а її нещодавні сильні емоції. Це підтверджував і випадок з лікарем, що турбувався про нещодавно проведену операцію, і з матірю, що була ще під впливом переживань за мене, і про здоровя та поведінку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала ніч коханнясаме тому я бачив ті образи, які не зразу зміг зрозуміти
Значить, емпатія. Ну, якщо в усьому шукати позитивні сторонице вже краще, аніж божевілля. З подивом мені довелося зрозуміти, що таких як я, звихнутихна світі на так і мало (і мабуть усі сидять в Інтернеті). Дехто, звичайно, домислював собі щось там, і вигадував здібності, якими насправді і не пахлоаби тільки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернеті перед іншими невдахами Проте частина тих, що справді мають якісь особливі здібності, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «інакшість». Скоріш за все, тепер мені теж доведеться навчитися із цим жити. Лишається тільки вияснити, як це можна контролюватиадже якщо я буду відчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушці. Або доведеться стати відлюдником і переселитися десь у ліс або за полярне колоаби ні з ким не зустрічатися
Спати зовсім не хотілося. Аби якось зібратися з думками, я зробив собі кави і вийшов на балкон. Прохолода літньої ночі потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приємним теплом пролилася у порожній шлунок. Тільки тепер я згадав, що майже нічого не їв сьогодні цілий день.
Холодильник нічим допомогти не мігзвідколи батьки проводять літо на дачі, у невеличкому сільському будиночку, що лишився у спадок від бабусі, я на господарстві сам. А особливою господарністю я не відрізняюсятож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.
Від думки про супермаркет неприємний холодок знову пробіг по спині і паніка темним звіром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не булодоведеться терпіти або страх, або голод. І того, і другого хотілося якнайменше.
Я поглянув на годинникза дві хвилини третя ночі. До ранку ще доведеться почекати Але тут рятівна думка спалахнула яскравою лампочкоюеврика! Зовсім недалеко звідсивеликий супермаркет, котрий, здається, працює цілодобово. Це якраз те, що мені зараз необхіднонавряд чи він буде заповненим людьми о такій годині; а от купити собі поїсти я зможу.
Голодний шлунок додав снаги, і ще за кілька хвилин я вже поспішав по напівтемній вулиці в бік знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я і очікував: кілька напівсонних відвідувачів та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набір я собі без особливих труднощів зібрав. Проте і тут без дивного не обійшлося: маючи бажання закинути кілька пачок пельменів до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку і навіть узяв до рук яскравий пакунок, коли Ніби колючі щупальця холоду пробралися раптом з-під обгортки і доторкнулися моїх пальців. Мертве. Непотріб. Напівсинтетична їжа, зявилася хтозна-звідки інформація, і до того ж у такій упевнено-стверджувальній формі, що засумніватися у її правдивості мені чомусь і на гадку не спало. «Це їсти не можна».
Цікаво! Я навіть засміявся, і тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усміхається пельменям у відділі морожених продуктів. Проте іншим людям явно де було до мене діла, і я вирішив перевірити свої здогадивідклав пачку, яку мав намір узяти, і потягнувся за іншою.
Те само: «напівсинтетична їжа. Це їсти не можна».
Махнувши рукою не можливість привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усі підряд обгортки із замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це різноманіття продуктів різних торгових марок, якщо вірити моїм внутрішнім (що бозна-звідки взялись) відчуттям, годилося в їжу у випадку хіба що ядерної катастрофи, коли навколо не лишилося узагалі нічого їстівного. Тоді цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду Іншої цінності ця їжа собою не становила.