Іншими словами, Божество Сальваторе Дульчімасколо матеріально залежний від Божеств, які його до себе прийняли, але вони теж у його руках: зрештою, їх би завжди, будь-коли й під будь-яким приводом можна шантажувати.
Він не знає вагомих приводів, смертних гріхів, але знає про їхні дрібні злочини, за кожен з яких у кримінальному кодексі передбачено суворе покарання, він чудово про них знає, адже скоював їх особисто за їхнім дорученням.
Та як же таке трапилось, щоб батько Карло, старий противник фашизму, прихильник християнської демократії Де Ґаспері, який досить гідно зустрів старість, пізнавши, цілком невинно й необтяжливо, буржуазійний гріх, вважав присутність цього юнака такою природною?
Коли його очі зупинялися на юнакові, обводячи поглядом присутніх, сидячи у центрі Видіння, він не виказував ніякого надзвичайного здивування чи спантеличення. Складалося враження, що він завжди бачив його, був з ним знайомий і приймав його як одного з багатьох постатей, які були звичними для його щоденного оточення.
Від життів, якими живуть батьки, завжди віє загадковістю: й у ту мить той молодик здавався однією з найзагадковіших частинок тієї таємниці. Позаяк, якщо говорити про Карло, він би НІКОЛИ не затримав уваги на такому персонажі. Може, саме так виявлявся його вроджений буржуазійний расизм. Він не відчував, власне, ненависті, зневаги, огиди, жалю чи нерозуміння до таких представників людства: річ не в тім, просто він би ніколи не затримав погляду на такому представникові. Й це дивно, адже він був освіченою людиною, науковцем, хоч присвятив себе не стільки науці, скільки прикладній її стороні, а отже, він хоч раз у житті мав би відчути цікавість, принаймні як людини розумової праці чи з практичного боку, до таких людей, як Сальваторе Дульчімасколо, як їхні батьки, матері, брати й люди його штабу. І нагод для цього йому не бракувалой саме завдяки тому, де він працює; він лише недавноb повернувся із Середнього Сходу, був в Ірані, Іраку, де все його оточення, за винятком кількох десятків людей, техніків, робітників та двох-трьох міністрів, були такої ж породи, як і Сальваторе Дульчімасколо, хоча в той самий час і покірніші й жорстокіші за нього. Але погляд Карло ніколи серйозно не зосереджувався на цих людських створіннях. Мабуть, для того була якась вагома причина: щось заважало його очам побачити й усвідомити, що існують братні йому люди люмпен-пролетарі (я кажу, що вони йому братні, бо Карлокатолик). Дійсно, він знав, що вони є. І знав, у чому їхня проблема: перш за все, поглянувши з точки зору лівих, позаяк для нього протягом всього життя ця проблема здавалась абстрактною, й жодного разу влада, частиною якої він був, не поставилась до цієї проблеми як до конкретної, аби розглянути й вирішити. Саме тому це була проблема комуністів, гошистів, а разом з ними й демократа, лівого католика Карло, який не міг не зарахувати себе до їхнього числа. Повторюю, він жодного разу не повязав усвідомлення цієї проблеми з людиною, яка, живучи в його тілі, глибоко переживала цю проблему. Насправді ж саме від цього тіла він відводив очі.
Нотатка 66СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ САД(Продовження)
І саме це тіло наразі привертало його увагу.
І поки Карло намагався усвідомити все це, поки до його свідомості доходило, що ось воно, тутечки, тіло Сальваторе Дульчімасколо, живе-здорове, з плоті й крові, яке має свій запах, а може, смердить, воно має власну вагу, воно тепле, має змогу нападати й нападати можуть на нього, жадати чи бути жаданим, ніби ось-ось дозрілий фрукт, який уже прийшов час зривати, або ж ним нехтують, не торкаються, залишаючи для того, про що пересічний буржуа може мати лише несміливе уявлення, Героїзм та Смирення завели свою пісню. Їхня пісня, пронизливо-солодка, у народній манері, навіть дещо чудна через те, що в ній суворо додержуються визначальних для неї музичних канонів, але водночас вонаболісна, як коли (ще кілька разів) вихлюпується на вулицю уздовж морського берега, чи на вузеньку вуличку поміж обшарпаних будинків, чи на ниву, у гущавину дерев, уздовж канав, що тонутьa у сонячному спокої, раптом змушує замовкнути нудний монотонний хор.
Початків, які безугавно й незворушно співали у безвісті, слідуючи культовому багатоголосому канону, мабуть, якусь забуту народну пісеньку, перероблену за наказом якогось міністра (а я б ще додав, може, один з можливих варіантів національного гімну, якби Видіння досягло розлогості) якимсь наслідувачем штибу Хіндеміта.
Ця пісня перенесла в інше місце й в інший час. Воскресила дійсність забуту настільки ж міцно, наскільки глибоко вона переживалася свого часу. О, нічого певного: може, якесь село в околицях Турина, а може, якась інша сільська місцина на Паданській рівнині, сонце сідає, вечір є таким, як він є, безкінечним і незмінним, обряд, у якому бере участь увесь Всесвіт, разом з сотнею, двома сотнями чи тисячею чоловіків та жінок, які мешкають у тому куточку світу, серед будиночків, що стоять окремо від інших, обнесені тином, червонуватих стародавніх церков, де сонячні промені втрачають свої барви, зорі здіймаються з морських вод чи із-за рядочка блакитних гір у далечині, облямованих білим покривом снігу, що відділяє їх від блакиті неба. У цю мить дзвенить дзвін і чи то журливий, чи то веселий материн голос, чи голос друга нерозбірливо чується з-за хатніх стін, чи з-за парканів чи городніх тинів, адже завжди хтось загулюється на вулиці, коли повітря вже стає неласкавим, а травичка посмучено вкривається росою.
Поки Карло, легка здобич для тієї пісні, відчував, як у нього стискається серце, і не без задоволення помітив, що на його очах виступила убога сльоза, молодик на імя Сальваторе Дульчімасколо задрімав. Позіхав він не сильно, але було помітно, що він чи то втомився, чи то знудився, тож пісенька, яка так добре зігрівала серце Карло, була для нього лише колисковою, й саме тому він заснув.
Він ліг на святій травичці, трошки подалі, упершись ліктем у землю й підперши потилицю рукою, пережовуючи щось, мабуть, довге й тоненьке колоскове стебло, а потім поволі випростався увесь, поклавши голову на передпліччя; він віддався сну, як чинять хлопчики, сподіваючись, що зможуть переробити більше роботи чи кохатися довше, а потім жалюгідно-невинно за першої ж нагоди звалюються з ніг.
Спів Смирення та Героїзмуце одноголосий, однострофний спів, який виконують в унісон пара друзів, хоч насправді кожен співає по-своєму, цей спів припинився так само раптово, як і почався, а з ним розчинилися у безвісті й химерні видіння про світ, схоронений у памяті, а з ними й гіркота укупі з пахощами сіна, ґрунтовими чи вкритими білою пилюкою вуличками, садками, де спокій ллється через край, сонцем, яке сходить чи сідає, голосами, галасом, сміхом чи плачем людей, які є його частиною.
Залишилось лише те спляче тіло.
Уві сні воно, так би мовити, було ще більш тілесним. Впали обладунки, що захищали під час неспання, назвімо їх культурними, . залишивши лише плоть.
Навіть Карловим очам тепер було легше його роздивитися. Йому тільки й треба було, що подолати сором перед самим собою, але справа це була нелегка: попри все, хоч і почуваючись винувато, користуючись нагодою, що ніхто його не бачить, він уперше в житті не лише насмілився подивитися на створіння штибу Сальваторе Дульчімасколо, але навіть зупинив на ньому погляд, щоб глянути на нього й навіть пильно роздивитися. Певна річ, він вчиняв так, не усвідомлюючи, який у цьому зміст, незважаючи на те, що відчував глибокий біль: і виявлявся він у тому, що у грудях почало давити, а в череві відчувалася порожнеча, як під час запаморочення.
Саме завдяки силі сну властивій видінню, речі набували перебільшених якостей: незначні й звичні дрібниці набували страхітливого змісту. Вперше in corpora vili, над тілом цього люмпен-пролетаря Карло не відчував політичного чи ідеологічного інтересу. Звісно, у нього не було на думці, як вирішити південне питання чи, наприклад, як перебудувати звязки підприємств, які є частиною ЕНІ, із сицилійським регіоном, чи про щось таке; а якщо він і думав про такі речі, то, так би мовити, у другій колоні, яка гуркотіла й двигтіла в його пропащих і по-дивному важких грудях.