Був там і Бог Первоцвіту, він був сивий і старючий-старючий, на спинці, майже як у дитини, випячувалися лопатки; він тримав келих і, дивлячись з іронією (певна річ, не як старий буржуа, а як трохи пришелепуватий селянин), читав вірша, слова якого годі було розчути, розібрати можна було лише інтонацію (вимову).
Й інші Боги теж були у садку, але перелічувати їх було б довго й нудно: усі вони були приятелями, мали величний і покірний вигляд водночас, вони втішалися зі свого ˂ покровительства. Та в самій глибині саду, по двох протилежних кутках, звісно, майже досконало симетричних, стояли дві інші групи Божеств.
Ліворуч, у півтемряві, знехтувані, поопускавши голови, а дехто навіть із звязаними запястками, стояли Диявол, Юнак, Такет{40}, Син, Гермафродит, Анархіст та Ерос: ˂ вони всі були голі, прекрасні, але не мали статі. Можливо, їхні послуги були непотрібними, а про заступництво ніхто не просив, і все ж вони теж були частиною цього Небесного кола.
А от праворуч стояли Божества зовсім іншої природи. Це були Праотець, Держава, Лад та Шаленство: ці Божества зовсім не були схожі на любязних створінь: навпаки, здавалося, що вони прагнули мовчання та молитви. Й годі було передбачити, чи схильні вони обдаровувати. Треба, щоб щось, настільки ж непередбачуване, відволікло їх від справи, якою вони зайняті. Праотець, стиснувши, ніби округле руківя, тримав у руці грудь Шаленства, й від того вона збудилася: він дивився вдалину палким поглядом, а його волосся куйовдив вітер. Та досвідчені очі Карло й автора зауважили, що це не в романському стилі, а у стилі liberty. Лад захопився читанням книжки, написаної на початку XX століття. Держава зарозуміло перечитувала грецькі тексти, тільки вони не належали до класичної літератури. Шаленство зосереджено чухало чуприну одному Божеству, така дрібнота, що спершу навіть непомітне; мало воно дуже велику голову й високе чоло, під нимкирпатий ніс. Це була Влада.
Батько не дивився у бік цих Божеств, мабуть, не насмілювався. А якщо випадково звертав свій погляд до них, у тому погляді була цілковита й безмежна покора, по суті, то була любов.
Під час усього цього Видіння, немов музичний супровід, ширяла пісня: це було щось між національним гімном та повільною мелодією на основі літургійних мотивів, це було багатоголосся пілігримів. Стоячи у три рівненькі ряди: попередунайнижчі, на наступному щаблісередні, далінайвищі; співали Початки.
Ось я й описав майже все Видіння. Я описав його старанно, у якнайпростішій формі, мало не на межі з кокетуванням, і я це добре усвідомлюю. Але на те є підстава. Цей опис є лише другорядним, підготовчим; єдина його мета: якнайощадливіше використовуючи всі можливі засоби, лише вкрай необхідне, аби бути дохідливим, хоч би й натякаючи, цитуючи чи не зважаючи, підвести до того, що насправді істотно для розвитку сюжету.
Між усіма цими Божествами, які яхоч я й не такий письменник, як-от Піццуто чи Тостао, зобразив дуже загально, було одне, яке я назвав би аномалією чи порушником правил. І саме тут я мушу, якщо взагалі повинен, додержуватися вимог стилю: стосовно Божества, яке навіть не має свого місця в гармонії Середньовічного саду й яке, можливо, навіть не є Божеством, а простою, надзвичайно юною людиною, подібною до Божества. Чи, може, то пропаще Божество, котре зійшло з постійного місця, на яке поставила його АнанкеБожество ненадійне, мандрівне, бродяжне, неспокійне; можливо, воно більше прислужується богам, ніж людям: чи навпаки, боги відправили його на службу людям, тож воно служить спочатку одним, потіміншим. Слуга для всіх, а значить, ні для кого. Істота, створена служити Богам за допомогою людей. Отож це безпосередній слуга людей й опосередкований прислужник Богів, який, таким чином, має право вважати людей другорядними хазяїнами, обдурюючи богів, що насправді прислужує людям (а насправді так воно й є), а не їм, Богам. І таке інше.
Божество, котре блукає, сховавши руки в кишені, потроху позіхаючи, поміж тих небесних Кіл та Півкіл, у яких сидить батько, не знаходячи собі серед них слушного місця через нудьгу, нетерплячість, зневагу до всіх чи через те, що не годний, не годний, можливо, саме через те, що підлеглий, це молодик з нормальною, не надто розумною зовнішністю, у ньому зовсім немає нічого відразливого.
Коли батько з цим хлопцем, він не має того шанобливо-пригніченого вигляду, який має при Божествах, що стоять праворуч (проте він не дає цьому виявитися аж занадто сильно, як поважний фахівець, якому немає чого їх боятися, адже його покора та вірність їм є вже давно незаперечними ab aetemo е sine die), а поводиться довірливо й просто, як з Божествами-Прислужниками. З ним і красномовне мовчання потребує й виказує взаємодовіру, надійність їхнього звязку, упевненість у тому, що можна розраховувати на задоволення і власних потреб, особистих, і, в першу чергу, суспільних, направлених на суспільне благо.
Проте у чомусь цей молодик докорінно відрізняється як від Божеств, що прислужують, так і від тих, що володарюють, і різниця ця, вочевидь, є соціальною. Божества-Володарі, безперечно, походять з буржуазії чи, принаймні, мають шляхетне коріння тощо; у них тупі носи, недолугі підборіддя, винуваті очі тощо, це боги-бюрократи, боги-академіки, боги-купці, чи боги-промисловці, їхня цілковито соціальна агресивність (бо навіть якщо вони й атлетичні, все одно кволі фізично) поєднується з почуттям провини, яка ту агресію спричинила тощо. Й навіть там, де їхня кволість є романтичною, а їхній непевний і тому нещирий спосіб життя породжує через споконвічне сімейне виховання, яке було б нерозумно й нелюдяно не брати до уваги й навіть не відчувати певної ніжності, безформну, зужиту, невикорінну вульгарність, вона затьмарює зовнішність, на якій уже позначилася огидна старість.
Але й Божества-Прислужники, по суті, теж до них належать: у них дійсно краще проглядаються сільські й вони не настільки забуті, а отже, їхня безвідповідальність та ґрунтовна й нетривала освіта, старанність, якій притаманна обмеженість інтересів тощо зберігають у їхніх тілах простоту, здоровя та любязність, властиві народу. Кажучи, що всі селяни потенційно можуть стати дрібною буржуазією, Ленін мав на думці саме цих наших Божеств, котрі, незважаючи на те, що живуть, як буржуа, зрештою не втратили здатності втілюватися в людей: людей, що мають очі, які сміються, румяні щічки й, кажу ще раз, не втратили здатності мати зовнішність лише трошки обтесану, але прекрасну.
Але на відміну від Божеств-Прислужників та Божеств-Володарів, «аномальний» молодик, що був там у прекрасному товаристві, Сальваторе Дульчімасколо, саме так звуть того Бога, зовсім не належав до буржуазійства.
Безперечно, цей хлопчиназ народу; а оскільки з першого ж погляду навіть недосвідчених очей постає вихідцем з півдня, він є люмпен-пролетар. Саме через це він настільки відособлений у тому товаристві, не маючи можливості злитися чи змішатися з іншими Божествами, позаяк на ньому «знак» відмінності, якої неможливо позбавитися тощо.
Його просто прийняли між своїх як Божество, котрі найняли його, так і отець людський: і він навчився обертати це собі на привілей. Він цього не приховує. Навпаки, відкрито показує своїм поглядом, у якому чи то погроза, чи то нудьга, своєю хуліганською поведінкою, все одно сповненою вишуканості, якою він був обдарований (може, іншими Божествами?), народившись у бідній оселі у самому серці якогось давнього, брудного, безнадійного південного міста. Ймовірно, як я гадаю, це було Палермо, бо якби він походив з якогось іншого великого міста, у якому немає мафії, можливо, дрібнобуржуазійна зараза змінила б його набагато глибше, наділивши його лакейськими рисами, яких він зовсім наразі не має. Він ні на мить не втрачає своєї гідності. Якщо його й прийняли у цей світ, то він, у свою чергу, погодився на те, щоб стати його частиною. Він не найманий убивця (як, наприклад, поліцейський, який, переконаний у тому, що служить багатіям, покірно й без жодного вибору несе свою службу за мізерну зарплатню). Божество на ймення Сальваторе Дульчімасколо приймав, але він і віддавав теж; він приймає, але й віддає: у його випадку це обмін, угода. Людини честі, певна річ. За інстинктом він вишукано підкреслює свої чесноти: син-первісток, мати якого з Палермо, яка пишається ним. Для багатіїв, котрі підкуповують його, робить це пічіотто, що знається на підкупі, він для них є чимось, без чого вони ніяк не можуть обійтися. Отож хоч бери, хоч дивись. Ви мені стільки-то, я вам стільки-той ми квиті. У Небесному колі він поводиться так само вільно, як і в місцевості серед немаєтних молодиків, які ходять на роботу чи стають злодіями, вирішуючи власну долю, або ж миряться з нею, як із чимось безальтернативним: як з особистої точки зору, так і з суспільної, а отже, трагічним. Крім того, за споконвічним досвідом розбещеного, він чудово знає тих, хто розбестив його, він знає, що їхній найтяжчий гріх полягає саме у вчинкові, яким вони з ним повязані: розбещенні (здебільшого таємному, а тому самому по собі незмінному, доленосному).