Ті ж, хто, як у моєму випадку, ненавидять владу у той чи інший момент свого життя, на його початку любили її, бо це природно й саме це викликає у подальшому справедливу, ще й майже святобливу, ненависть!
Наш герой, пройшовши через усі перетворення, неоднозначні й незбагненні, якщо хочете, навіть небезсторонні, був людиною, чиє життя визначалося «природним і невинним прагненням до влади».
Я таки справді полюбляю говорити про рослинки та травичку. Близько одинадцятої ночі повітря стало по-дивному теплим, хоча день був досить холодний і навіть трошки дощило, як і протягом усього квітня та травня 1972 року.
Карло приїздить додому й ніби бачить галюцинацію (може, через вино?), і йому здається, що за містом ростуть сади та фруктові садки, тощо. Повторити майже дослівно те, як Альоша з «Братів Карамазових» ходив «за місто»; замість того, щоб зустріти брата, Дмитрій зустрічається з Янголом, який просить того ˂ сісти у «візок» і перевозить його у сад за його оселею. Сад теж має бути роздвоєний: двійникце маленький двір чи втрамбований майданчик (тік), опис якого взято частково з тих-таки «Братів Карамазових» Достоєвського, а частково з Гоголя («Мертві душі»); а для описів янголів чи божків використати опис священних бовванів, який зробив Лонгі з живопису XIV століття (Чимабуе, Стефано Фіорентіно, «просторовий» Джотто)
(12 травня 1974)
У саду вже виросла густа трава; і навіть напівдикі рослини, як акація, які навіть у Римі можуть розростися у грязюці вздовж облуплених мурів чи прогнилих заборів й у серці найбагатших житлових кварталів, квітнули буйним цвітом. Вода від дощу, який випав удень, назбиралася у тих кволих рослинках, і через несподіване потепління рослини розлили свої пахощі.
Перед будинком Карло ріс великий сад. Певна річ, це був міський сад: трава у ньому була гарно викошена, кущі самшиту добре доглянуті, росли високі сосни; та попри це, щойно увійшовши в сад, майже не можна було бачити навколишні будинки, котрі розташовувались у житловому кварталі (маєтки, зведені за останні десять років), тож здавалося, що зненацька опиняєшся у самому серці сільської місцевості.
Звісно, та сільська місцевість не мала нічого спільного із селом, у якому бував Карло дитиною та підлітком (яка стала САМЕ ТІЄЮ сільською місцевістю); і все-таки саме через те, що вона видавалась такою чужою, виникало надзвичайно кілке й майже болісне відчуття, ніби перебуваєш посеред сільських просторів, де природа поставала у всій своїй таємничості.
Повернувшись з вечері, про яку я писав у попередніх розділах, і зайшовши до оселі, Карло (може, трохи напідпитку через те бісове вино, зроблене на триклятих пагорбах, які називаються якось по-німецькому) побачив перед собою дивовижне видовище; чи радшевидіння, головним героєм якого був його батько.
Нотатка 65bisСЕРЕДНЬОВІЧНИЙ САД
Посеред саду, у реалістичному кріслі з лози, які саме ставлять у садках, сидів його старенький батько. Світло у садку було не електричне, помірне й журливе через свою елегантну стриманість. Та яке є майже обовязковим у світі, що керується правилами, які рідко порушуються, і таким годиться освітлювати садок у глибині багатого кварталу, беззахисний перед нічним безгомінням стародавньої весняної ночі. Це було світло передовсім галактичне, яке йшло просто від зірок.
Старий сидів мовчки, ніби все вже було сказане чи говорити було зайве. Оскільки я створив і вигадав це видіння, маю зазначити, що Анахронізм може віднайти своє втілення та актуальність, але це трапляється не випадково. Саме завдяки необхідності, щоб Минуле залишилось у зухвалому теперішньому, він стає балакучим. Дійсно, йдеться про повернення назад та ефемерний перегляд по-новому; втім, це трапляється, коли трапляється. Поруч із батьком, на траві Саду, що повернувся у далекі часи, які теж були ефемерними, хоч і були наділені усталеністю, яка наразі вже неможлива й про яку вже й думати годі, сиділа Завбачливість. На додачу до безсоромності, притаманної снам, вона була вдягнена зовсім не за модою Епохи, що добігає кінця, тридцятих чи двадцятих, але, я б сказав, навіть не сорокових чи пятдесятих! Де там! На ній була римська тога.
Рядочком перед нею стояли четвірко маленьких Божків, і через те, що вони були там, певна річ, не у Карло, який бачив їх у видінні, а у мене, на очі наверталися сльози.
О, це були Божки простої Італії, котрих селяни, уздрівши колись витісували з дерева, роблячи ці недолугі й дитячі вироби, які, однак, були чарівливо-безцінними витривалими, чого ніколи не зазнавав жоден освічений поет!a
Вони не світилися Розумом чи Розсудливістю, це справді так: але мене зворушує не людський Розум чи Розсудливість. Справа була лише у їхній Реальності, й у тому, як вони невинно призвичаювались бачити її, виражати її, поки не досягнуть її витонченості, котру жодна мова описати не в змозі, не сказавши про них те, що вже втрачене, те, що лишилось невисловленим, не успадкованим від предків, бідолашні створіння, котрі жили так жваво, сповнені такого бажання, такої цнотливості. Перший божок тримав серп, другийплетений наплічний кошик, повний винограду, третійсокири, четвертий, усміхаючись, гілку з налитими бруньками.
Позаду батька стояла Вихованість та троє її доньок. Попри те, що вони, звісно, були витонченими й лагідно всміхалися, не було в них нічого напускного. Вони щиро вірили у доброту інших та у безсторонність добра; щиро вірили у правила, які керують життям; втім, їхня віра була інстинктивною, запізнілою, доньчиною, успадкованою, але саме тому, хай це й видасться нісенітним, досконалішою та захопливішою. У гарних манер було ідеальне прадавнє джерело, завдяки якому в сьогоденні вони були природними. Стриманість, розсудливість, слухняність, радість, повага, смирення, героїзмусі ці риси були ніби другою натурою. У них зовсім не було ворожості, яка буває у тих, хто, в якусь історичну мить, створив джерело цих норм; вони приймали їх, старанно послуговувались ними в житті, саме завдяки їм набуваючи своєї вихованості; дочки були достоту як матір, усі четверо однаково готові до жертв, яких вимагають природа та влада, що сплелися між собою, але не через ідеологічну хибу, а через реалізм: той реалізм, про який не думають, а проживають власними тілами, лагідними очима, усмішками убогих, у дивовижному, але слухняному волоссі, ніби рослини чи шерсть тварин; заледве обтесаною зовнішністю з приплюснутим носом, втім, достоту такою, як і в тих, хто подібний до гарних та бездоганних батьків і матерів.
Поряд з Ґраційністю стояла її сестра Ощадливість. Сестри були викапаними копіями одна одної. Ощадливість мала двійко синів, котрі бавилися поруч. Гралися у мячики, але то були мячики не куповані, а ті, які діти часом роблять з чогось іншого, наприклад, колись їх робили з пляшок з-під газованої води (хтось, певно, ще памятає): це було двійко нормальних, невинних діток, вони широко й кумедно посміхалися, мали чубчики трохи в пилюці, гарно поголені потилиці й тендітні тільця.
Колом, повернені обличчям одне до одного, стояли Слухняність, Терпіння, Смирення, Жаль, Радість, Добра Воля, Здоровя, але поруч також були Непослух, Нахабство, Грабунок, Жорстокість, Гнів, Насилля, Хворобаусі вони були сестрами й усі мали однаково смішкувато-дикий погляд, однаково плавно й по-простому рухалися й усі відчували те саме почуття легкого й майже радісного сорому за те, що присутні тут.
Всі вони були Божествами. Ймовірно, батьковими. Проте їхні стосунки з ним були позбавлені владності, навпаки, здавалося, що вони прийшли не для того, щоб направляти чи командувати або взяти життя батька, який сидів поруч мовчки, під своє покровительство, а щоб прислужитися йому. Дивовижна святість та проста реальність були їх другою натурою.
Поруч стояв Кінь, він теж був Божеством, тільки не скажу, чи то був племінний огир, чи тягловий кінь, чи кінь для верхової їзди; він був знервований, полохливий та блискучий, він уперто пасся, трясучи часом хвостом, а часом довгою гривою, час від часу, тварина підводила голову й нюхала вітер. І ця дивовижна, нечистокровна тварина була тут задля того, щоб захищати батька, служачи йому.
Поруч, тримаючи в руці квітку акації, що мала їдкий, майже непристойний запах людського сімя, стояв Квітень. Він стояв у лляних штанях, напнувши на чуба зухвалого кашкета й насвистуючи пісеньку, яку хлопчаки співають хором.