Врешті-решт, краще підштовхнути до правих уже перевірену людину, яка в будь-якому випадку влаштує лівих, аніж поставити на її місце людину непохитно правих поглядів, яку запропонував (а радше навязав) Альміранте.
Отож повечеряли (це сталося за багато місяців до того, як Карло муситиме скоїти «велике зречення»). Зрештою, як ми всі знаємо, Карло не вперше намагалися підкупити. Більше того, він уже був підкуплений. Але не про людські очі. А от на цій вечері ніяк не можна було уникнути певної прилюдності підкупу. Навіть попри те, що це була лише вечеря, та й по всьому.
Це була лише вечеря, та й по всьому. Більш онтологічної вечері за цю ніколи не траплялося. Їли мамалигу із печенею, трохи схожу на альпійську, запивали чудовим трентинським вином, бо депутат, у якого відбувалася вечеря, був родом саме звідти; а серед гостей, окрім Карло, було двоє римлян та четверо з півдня (один з них сицилієць). xxx. xxx.
Таким чином було втілено в життя перехід Карло в табір правих. Прилюдно він ніколи не казав про це, не визнавав цього й на це не зважав; він казав, визнавав і зважав на це далеко від чужих очей: але вважаючи це кроком лише миттєвим, дипломатичним, тактичним, макіавеллівським.
Та все-таки в глибині його душі, і не так уже й глибоко, лишався той невимовний поклик, що поєднував його свідомість із косяком свідомостей інших.
Нотатка 64bisЩО ТРАПИЛОСЬ ПІД ЧАС ВЕЧЕРІ(З «Проекту»)
Я зробив невпевнену спробу «описати» вечерю християнських демократів правих поглядів (чи радше схильних до всіх) та неонацистів, змовчавши про гостей, про яких як завжди не надто годиться говорити й чия присутність приховує таємничий натяк, про депутатів із сицилійської мафії.
В описі вечері є кілька соромязливих натяків (певної страви, марки вина). Мінімум, що потрібен для роману, аби він не видавався зовсім нереалістичним. Насправді я анітрохи не знаюся на таких вечерях, і мої натякице лише припущення. Інші могли б написати «уривок» про так звану «вечерю» краще за мене, перелічивши не лише наїдки та вина, але й вбрання, яке було на запрошених, а також докладно розказати про їхню зовнішність та суспільне становище (про краватки, персні тощо); й навіть спромоглися б написати короткий екскурс у їхні карєри (зрештою, я сам цього не уникну в романі пізніше). Я не кажу, що всі ці особливості, чи радше «дрібнички», є непотрібними або є лише естетичними. Аж ніяк. Більше того, я волів би мати змогу їх описати, аби створити ілюзію правди замість правди умоглядної (яка б збагатила її). Але я на таке не спроможний, бо мені гидко не лише бути присутнім на таких вечерях, але й питати когось, які вони. Іншими словами, вчиняти так, як вчиняє письменник, яким я прагну бути. Та найбільше мене цікавить одна суттєва річ, і я хотів би обмежитися тільки тим, що лише коротко означу її. І саме через ощадливість мистецтва.
Що ж трапилось на вечері, яка відбувалася безмаль за місяць до виборів 7 травня 1972 року?
Перш за все, як читач уже зрозумів, а тому у мене немає жодної потреби вдаватися у надто детальніa уточнення (які, втім, щойно їх прояснили, пояснили й спростували, врешті-решт стають фальшивими), стався підкуп, хай навіть внутрішній і невизнаний, або ж його визнали, виправдавши всіма старими-добрими виправданнями, якими послуговуються, аби наглухо заглушити сумління.
Але суть не в цьому, принаймні стосовно подій, які відбуваються в цій історії. Сутність в іншому. Поза тим, йшлося про суто «чоловічу» вечерю, себто вечерю, де були присутні лише особи чоловічої статі.
Гадаю, це є проявом найістотнішої ознаки звичаю первинного підкупу по-південному (по-сицилійському) за структурою та виглядом, який перенесено у бюрократичну столицю завдяки роздаванню посад за політичні послуги.
Через те, що не було жінок, не було неоднозначності. Навіть не було господині, хоч би провінціалки чи невиразно оберненої на римлянку, яка б стала таємничою виразницею його ідей й надала б невисловленим домовленостям певної вишуканості, якої вони чудово набувають завдяки натренованому лицемірству.
Де там, ніякої огрядної провінційної дами, яка побралася з депутатом з Тренто ще в роки його молодості, коли від нього ще тхнуло ризницею, а то й семінарією, але він вже тоді був сповненим тієї звірячої енергії, яка є рушійною у блискучих політичних карєрах; провінціалки, що вже перетворилася на приземкувату бабу, яка тепер не рівня своєму чоловікові, але яка теж сидить там поруч з ним, як еринія, що всміхається, як католички з Венето; навіть не було дружини шляхетнішого роду, трішки інтелігентної, яку чоловік взяв за дружину ще перед початком карєри. Жодних дружин.
До всього, за столом прислужував офіціант, теж виходець з альпійських гірських хребтів, котрий, мабуть, колись був карабінером, досі мав чорні вуса й чоло, як у травоїдної тварини.
І трентійці, й сицилійці почувалися в атмосфері чоловічої змови ніби у своїй тарілці; й лише Карло довелося зробити над собою досить болісне зусилля (востаннє чоловік відчував щось таке задовго до появи Карла), аби триматися на висоті за таких обставин.
Присутність жінки чи навіть кількох жінок заспокоювала його не лише тому, що все ґрунтується на цій статі: вона робить усе добре знайомим та екзистенціально неважким; крім того, завдяки безмежному вмінню жінок брехати чи не виказувати правди, угоди (якими завжди керується ділова людина) стають майже непорушними.
Дивлячись у всі ті обличчя чоловіків, яким від тридцяти п'яти до пятдесяти, розточені життям, розтрачені на інтереси, по суті своїй гидкі, й тіла, котрі, зокрема, на собі ті інтереси переживали, відразу ніби деградували, Карло почувався ніби дитина між дорослими. Він мусив грати в їхню гру (на якій ті так добре розумілися), наслідуючи їхній добрий гумор, оптимізм, їхню ненажерливістьі те, про що ніхто не знав, їхню відворотну грубість (що проявлялася в їхніх носах, салові, зморшках, товстій шиї, у їхніх ротах, блідості, поту).
Завдяки Карлу Карло надбав собі глибоку, безкорисливу, безневинну дружбу із власною статтю.
Він був у постійному контакті з нею, слідував за нею завжди, ніби за ниткою, що крізь життя вела (мабуть) його у вимір, непередбачений життям. Це була безоплатність, воля, яку було отримано живосилом, без його на те згоди, без поблажливості. Гарантія таємниці, що оберігає, внутрішнього «прихистку». Тому, й Карло завжди це відчував, його член завжди був живим втіленням мужності, яку завжди можна було відчути фізично.
Десь посеред вечері (коли подавали тушковане мясо та кукурудзяну кашу), Карло раптом перестав відчувати, що член є частиною його плоті. Втратив звязок між собою та членом, штани та труси враз ніби втратили свою здатність бути безжитніми посередниками. Хоч би що, а вони не випячувались і не опадали; й краплина насолоди, що завжди трошки розжарена на голівці під плоттю, бульбашка насолоди, яка вимагає, навіть коли немає такої можливості, стискання, рятівного здавлення, ніби випарувалась, наразі він уже загубив її, як і перші, повні почуття провини, шалені задоволення юності.
Ані протягом вечері, ані після неї Карло, сидячи серед приятелів та можновладців, так і не насмілився піти в туалет і подивитися, що з ним трапилося. А читач добре памятає, що Карло був не закомплексованим чуттєвим інтелігентом, а людиною дії, людиною влади.
Нотатка 65ПРОЛОГ ДО СЕРЕДНЬОВІЧНОГО САДУ(З «Містерії»)
Маю страшенне небажання зупинятися через фантазію, щоб мати змогу описати про квартал, де мешкав Карло, що звався Вінья Клара, нову частину Паріолі, чи то радше Ольджати. Навіщо? Від думки про неї у мене стискається серце. Й не через моралізм чи соціальне чи класове почуття. Уже протягом багатьох років я належу до світу людей, які мешкають у таких кварталах. І справді, вже (майже) стільки ж років я до нього не навідуюсь. Але я не можу матеріально відмежуватися від нього. Я не жив у ньому. Я його втратив. Охоче, радо, відчуваючи визвольне задоволення, невимовне полегшення, але я його втратив. Може, тому це мучить мене. Укупі з цим відчуваю жаль, але це жаль до чогось, що викликає відразу.
Стрімко відвертає мене від того середовища ось що: відсутність аури, у якій воно розсіюється та викривляється, чи нестача вільного місця, звідки його можна спостерігати й аналізувати. Все воно тут, не приховане ані від очей, ані від почуттів: жодного ідеалізму. Саме так, повторююсь, жодного ідеалізму, ніякого горезвісного ідеалізму. Це абсолютність, яку робить дійсністю дещиця, а виражає більшість: фасади будиночків та багатоквартирок (трошки убогіші), будівлі, де розташовуються посольства, сади, які насправді є жалюгідними, але все одно є прикметами розкоші посеред того моря бетону, тиша «усамітнених куточків», добренько запечатаних у поважних оселях із мармуру та зі скляними дверима (загалом, вони теж жалюгідні), довгі стрічки блискучих латунних дзвіночків і ще більш непорушна, майже дика, тиша гаражів. Усе це було «формою» без жодної надмірностііз цілком визначеним змістом, який головним чином полягає в безмежності та відсутності місця для «будь-чого іншого». Цим «іншим» могла б бути класова боротьба, неспокій класового безладу, яким шкодять самі собі, релігійний містицизм або чи навіть література чи любов до культури. Але ж ні, нічого з переліченого, анічогісінько. Від одної лише думки про це мені перехоплює подих; моя уява нажахано тікає від неї. Та я, навпаки, змушую себе лишитись і навіть написати щось на кшталт поеми, де йдеться саме про таке середовище. Слід зазначити, що є дещо, що хоч і є огидним для мене, я не розумію; й не лише той факт, що я не пізнав той світ (і надзвичайно охоче), а відтак він втрачений для мене; може, я не помічаю певної форми (хоч і помилкової) ідеалізму, яка полягає в тому, щоб піднятися над світом, який я не розумію. Без такого визволення фізичне життя було б неможливим. Але ж там, на Вінья Клара, у Новому Паріолі, чи в Ольджаті, живуть так, я знаю; збавляють цілі, нескінченно-справжні, життя. Я припускаю, що наскільки ідеалістичним є ненависть до влади, достоту настільки ж ідеалістичним є жадання влади. Й, можливо, засуджувати беззастережне прагнення до влади з власної воліце поверхово. Це форма ідеалізму, яка викликає у цілого цілком однорідного міста багатіїв, чи принаймні маєтних буржуа, які мають свою власну ієрархію, снобістську клієнтелу, маргіналів, до яких ставляться терпимо, аж до справжніх чинів, банкірів, впливових керівників фірм, незмінних бюрократів та міністрів, природно, маю написати саме так, невинне прагнення до влади.