Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.
У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, памятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 717). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого бокуце помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність cest la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).
Втім, сказане мною за допомогою такої часової формице те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».
Нотатка 50ЯКОЮ МАЛА БУТИ МОЛОДЬ У 69-му(З «Проекту»)
Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була обєктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися румянцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.
Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обовязок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.
Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з яким ніщо зрівнятиa не можна було.
Раптом він почув спів.
Чи це лунало з радіо, з телевізора, чи це призовники під дашком на вокзальному пероні? Не розбереш. Ані пісню, яку співали, ані голосів, приглушених гучним та невгамовним шумом машин, розчути не вдавалося. Та, безперечно, співали чоловіки. І ця дивина о шостій по обіді сирого й тьмяного листопадового вечора посіяла навколо паніку. Рух ніби розлагодився; порушився напружений, педантичний, сувороb-буденний ритм заборон, зупинок, вільних шляхів. З вікон автобуса визирали пасажири. У вікнах автівок, що згромадилися навколо, показалися усміхнені обличчя. Люди на тротуарах озиралися. З одвірків крамниць визирали молодики та літні чоловіки у сорочках чи спецівках. Діти носилися туди-сюди, непевні, куди треба бігти.
Вечір завмер, ніби над ним замайорів стяг, завдяки якому він став винятковим лише через те, що несподівано сповнився щастям (сповнився радістю завдяки обовязкам і смутку, які були повні поетичності лише у глибині Карлової самотності).
Пісня залунала несподівано близько. Із вулиці ххх, повернувши з Віа Кавур, охопленої журливим сутінковим безладом, крізь сонмище сірих та чорних буревісників, що купчилися, які вороже, а які залюбки з цікавості та за компанію, виїжджає спочатку одна вантажівка, потім ще й ще одна. А за ними вервечка мотоциклів. На вантажівках майорять червоні прапори: їх чимало, ціла купа, стяги мокрі від дощу й потьмянілі під вечірнім світлом, а з-за країв визирає безліч облич, теж мокрих; мокрі й ті, хто простоволосий, і ті, що прикривалися беретиками, котрі лише молоді вміють напнути так, щоб вони або були насунуті чи не на самі очі, або ледь трималися на потилиці. Це вони співали. Вони юрмилися в тих вантажівках, ніби худоба, яку везуть на бійню, чи солдати, котрих перевозять з однієї казарми в іншу, ось тільки змінити нічого не можуть, роблячи гарну міну при поганій грі. Та замість того, щоб присоромлено й бездіяльно, з іронією сидіти мовчки, вони показуються, товплячись по краях вантажівки, а хто не спромігся стати у чільному ряду, просовував голови між темних голів своїх товаришів. Машина, проїжджаючи, забирала їх із собою. Помітно, що у хлопців усміхнені очі. А руки стиснені в кулак. Серед тисячі розсипаних у краплях дощу вогнів їх поглинала своєю сірою невідомістю ніч. Те, що було захопленою панікою, коли вони приїхали, відкриттям головної радості життя, по їхньому відїзді змінилось незагойним розчаруванням. Те, що породило їх, було таким самим сірим і суворим, як і те, що їх поглинуло. Інші місцини міста та країни. Де все зароджується; де все добігає кінця, щоб тривати. Якась непохитна воля воліла, щоб о цій порі вони були тут, метеорити, які знали про себе все, які показували себе людям, які навязували свій гордий спів. Відразу було помітно, що хлопці були немаєтні: чорнороби, малярі, водопровідники, поштарі, теслі. Надворі стояв кінець листопада 1969 року. Здавалось, вони щойно народились у новій подобі. Вони були передвісниками чогось, що відбувалось: у способі існування, у тілах молодиків. Чуби на чолах та добре поголені потилиці були такими самими, як і в сумирних дітей, які жили у минулих десятиліттях чи віках. Але в їхній поведінці виказувалось дещо нове, що нерозсудливо переповнювало радісним подивом, нетерплячим очікуванням майбутнього й причетністю до нових справ. Це вже були не студенти, це були робітники. У хмарі невловимого непривітного дощу вони співали якусь невідому партизанську пісню. Пісню, якої ніхто раніше не чув, і хтозна, де вони самі її почули й як вивчили її. Вони ніби проголосили Царство, яке враз зникало углибині вулиці Нітті, неподалік церкви Санта Марія Маджоре. Ці загони, що належали до величезного війська, котре якимсь дивовижним чином, мабуть, отаборилося на околицях міста, куди вони, певно, саме зараз їхали, були зодягнені у вбогі спецівки, але вже по новій моді: штани вже були тісніші за ті, що носили зазвичай, багато хто був одягнений у сіро-зелені американські штурмівки чи куртки. У всіх на шиї була хустинка. Всі, як один, завязали її на радісно-елегантний манір, ніби зухвалі й чуттєві хлопчаки. Вони співали свою пісеньку й, стиснувши руки в кулаки, щезали. Їхня юність, навіть молодість їхніх тіл, була видимістю. Ніби вони не були дітьми, не розвивалися. Ніби вони споконвіку народжувалися вже в новій подобі, молоді й мужні. Й ось несподівано за волею держави чи народу вони постали перед очі городян, що забулися своїм сном, випускаючи їх від далеких сховищіз казарм на околиці міста.