А його менш щасливі та грубіші однолітки, наскільки можна називати грубими цих ніжних, мов янголи, створінь, слабеньких-слабеньких, в очах яких повно некривдності, тим часом продовжували свою бесіду на важливу для них того вечора тему, вони говорили дуже швидко й заледве помітили присутність Сардара, ніби то було річчю цілком природною й незначущою. І Сардар, зрештою, був вдячний за таку неувагу: він хотів постояти там лише трошки, адже був ще хлопчиськом і життя завжди здавалось йому сповненим стількох привабливих речей, навіть якщо йшлося про звичайні нічні теревені парій, і він не хотів відразу йти спати до своєї далекої домівки. Він утішався просто можливістю бути там, у тому вузькому колі (єдина авторитетна спільнота, що не спить у цю годину в неозорій мокрій пустелі сплячої Патни), і знати його, з одного боку, шанобливо, а з другогоіронічно, споконвічні залаштунки ймовірних сварок та жартів. Був він абсолютно чистим, якими бувають діти, що не зазнали почуття провини, але разом з тим є дуже покірними й шанобливими: здавалось, та чистота відбивалась і на його шкірі та в його очах.
Аж ось трапилась несподіванка. Та вона була раптовою радше для ймовірного свідка, що приїхав з Заходу, а не для мешканця міста Патна. Хай там як, а коли таке трапляється, у цьому завжди є щось нове, щось сакральне. Це втілення фатуму, який висить над усіма нами та який, як ми завжди вважаємо, прийде до когось іншого, а не до нас, або ж прийде не сьогодні, а колись. А коли він приходить сьогодні, тоді ми стоїмо ошелешені, у полоні святобливого жаху.
Саме так і сталося з невинними хлопчаками кулі та старими вантажниками, що байдикували тої теплої ночі на майдані біля Готелю ххх, коли почався сезон дощів.
Раптом вони всі позамовкали, й у їхніх очах, що ще хвилину тому були сповнені говірливого спокою та оптимізму, промайнув пролиск спантеличення.
Причиною всьому був Сардар. Раптом його надзвичайно чисте обличчя вкрилося запаленими гнійниками, його водянисті чорні очі, сповнені радісним блиском, перетворилися на дві бридкі щілини, бо все навколо очей понапухало. Незабаром з гнійників утворились язви, а опухлі ділянки навколо очейпотріскались, ставши свинцевими, ніби трахома. Із язв сочився гній, цівками стікаючи по Сардаровій шиї та гарній сорочці смердючим масним жовтуватим слизом; а з тріщин на запалених ділянках навколо очей виступала чиста кров, яка потім змішувалася з гноєм. Мало-помалу, коли кров із гноєм стікали тілом хлопця, воно теж вкривалося язвами та ґулями, а з них у свою чергу також текли кров та гній.
Сардар, який ледве встиг усвідомити, що звалилось на його тіло, востаннє кидаючи поглядом, благаючи мовчки про допомогу, впав на землю. Він лежав там, наче лемішка, від якої нестерпно тхнуло. Всі з криком і галасом кинулися навтьоки. Зараз же всі, хто спав, попросиналися й кинулися до вікон та дверей своїх бараків. Увесь Готель ххх знову засвітився. Тепер у людей зявилася цілком конкретна й нагальна тема для розмов. Незабаром стало помітно, що тих, хто відїжджав звідти на велосипеді, здавалось, їх зовсім мало, цілий натовп, що дуже скоро скупчився навколо місця подій, хоч і далеченько від того місця, де лежало тіло Сардара, котре отруювало повітря своїм смородом.
Метушня та шум голосів не втихали до пізньої ночі, та де там, до самого світанку. Увесь квартал був залюднений, ніби серед білого дня, туди-сюди бігали голодні пси, плакали чи гралися діти. Тільки коли сонце вже піднялося високо, приїхала швидка, щоб забрати хлопця, що почав стогнати.
Недуга, на яку захворів Сардар, дуже швидко заразила тих, хто був неподалік: спочатку швейцара у Готелі ххх, того самого, що так бундючився, бо на службі в англійців він належав до елітних солдат, бідолашний бездиханний стариган. Потім настала черга кухарчуків; потім кулі, потім довільно всіх мешканців навколишнього кварталу. Коротше кажучи, вибухнула епідемія, але не віспи чи холери, а невідомої хвороби, яка перетворювала людину на кровоточиву лемішку.
Ця епідемія, назвемо її так, вибухнула й поширилася не лише у Патні: вже наступного дня настала черга багатьох інших місць у штаті Біхар, де зараза розповзалась одночасно».
Кривавий теракт тощо
Єдина весела, життєствердна розповідь (воскресіння як символ неможливості знищення хоробрості [народу, бідняків])
Однісінькою краплиною смутку є те, що єдиним, хто не воскрес, а навіки згинув [невинна жертва]це Сардар (?), якого неможливо згадати без сліз на очах.
*
N. В.
в одній з останніх розповідей насамкінець написати металінгвістичну примітку «Мареннявитончене, скрупульозність тощо».Твір як жарт
Для другого розділу
* Кохання сумирного Карло до молодих комуністів з народузавдяки якому він перероджується на жінку, повністю підпорядковується їму Привладного Карло, що бере участь (несвідомо, проте, ненормально, з точки зору психоаналітики) у теракті проти комуністів, обертається на ненависть.
* Після різанини він відчуває докори сумління за всю італійську буржуазію через їхню кровожерливу ненависть до комуністів (жахіття про кров). Ці докори стали передумовою такого самого антифашистського вчинку (який відтворить сумління демократазвісно, удаване).
Жовтень 1974-го
Нотатка 41ВІЩИЙ СОН
«Минуло десять років, Карло лежить у своєму ліжку, і йому сниться сон».
* Карло бачить уві сні кров: але червоний колір кровіце червоний колір (символ комунізму).
Це сон-попередження, для якого решта II розділу є не що інше, як «flashback».
Цей сон: а) жах перед кровю; б) байдужість до крові. Цей жахце жах усієї італійської буржуазії, яка, одначе, щодо цього має нещасну свідомість.
Байдужість це байдужість реальної італійської буржуазії, невразливої ні перед чим, по-обивательському, через первісний прагматизм.
Через цей сон про кров і каяття, яке герой відчув потому, відбувається антифашистський злам і низка жорстоких винищень, описаних у третьому розділі.
30 жовтня 1974-го
Нотатка 42УТОЧНЕННЯ
Цей розлогий твір, на відміну від того, чим він видається, не є твором про роздвоєння. Роздвоєннято не що інше, як умовний привід (і шана великій буржуазній прозі, започаткованій Сервантесом). Навпаки, це твір про одержимість ідентичністю й разом з тим про її роздрібнення.
Роздвоєнняце порядок. А одержимість ідентичністю та її роздрібненняце безлад. Причиною роздвоєння є не що інше, як правило оповіді, що забезпечує цьому творові межі та можливість його прочитання; котрий, через іншу, більш справжню за одержимість ідентичністю та її роздрібнення причину, був би за природою своєю нескінченним і неможливим для прочитання.
Але протилежне теж правда: перша причина (роздвоєння), упорядковуючи роман, створила також символічно-алегоричну ідею, яка є підґрунтям цього твору й яка практично таким чином перетворює його на твір, важкий для читання. Та саме через другу причину (одержимість ідентичністю та її роздрібнення) виникають ця поривчастість у житті та конкретність, хай навіть безумна й помилкова (інакше й бути не могло, якщо тільки не підпадати під ххх умовності), завдяки яким стає можливою до прочитання педантична, нелюдська, вертикальна ., ознака безсилля (яка потребує допомоги літератури) й свідчення того, що роман добігає кінця.
Тому, поки нашому Карло, котрого я часом заради ясності вимушений називати першим Карло чи н. 1, снилися «криваві сни», Карло, ˂˃ якого іноді називатимемо другим Карло чи н. 2.
Нотатка 43БЛИСКАВИЦІ НАД «ЛІВИМ КОМУНІЗМОМ»
«Найкращий спосіб розповісти про цю частину книгиБЕЗ жодних пояснень перелічити цитати. Та, гадаю, цей метод надто революційний. І дійсно, мені довелось на власному тривалому й виснажливому досвіді переконатися, що за часів, коли наш світ наразі перебуває у такому недосконалому стані, автор МУСИТЬ вести читача за собою». (1)
У першому варіанті цього тексту після багатьох нотаток було записано «З Містерії» чи «З Проекту». Уривків, що належали до «Містерії», себто цілком дописаних сторінок (тоді той первісний текст був ще дуже фрагментарним), було надзвичайно мало; тому дійсно переважна більшість записів були справжніми нотатками, себто такими, що належали до «Проекту». Хай там як, а увесь твір сприймався як живе співіснування «Містерії», якою вона мала бути, та її «Проекту». Тим більше, що «Містерія та Проект» справді були й тимчасовим підзаголовком роману. Потім я скорився перед вимогами, яким мусив поступитися Паунд. Знаєте, кожен письменник є диктатором. Тільки він соромязливий диктатор. Він завжди готовий покаятись, позадкувати, навіть дозволити позбавити себе життя. Цей диктатор завжди напоготові впасти ниць перед останнім зі своїх уявних підданих. Цей диктатор повсякчас вимолює уваги у своєї долі. Тому, щойно я усвідомив, що «Містерія» заважка для того, щоб завершити її, а «Проект» настільки ж важко залишити незавершеним, я поспішив зовсім відмовитися від задуму зробити так, щоб «Містерія» та «Проект» співіснували разом. Я, як наставник, поєднав їх, знищуючи їх.