Перший з двох учасників суперечки мав ангельську подобу, й Карло у глибині душі знав, що звали його Поліс; а от інший мав навпаки жалюгідну бісівську зовнішність, подобу нікчеми. Цей звався Тетіс.
Першим заговорив Поліс.
Це тіломоє, воно належить мені. Це тіло праведника, смиренного
Звісно, але Тягар, який має він усередині, от вінмій парирував Тетіс.
Та Поліс, цілком упевнений у собі, з усмішкою дивився на нього своїми ясними очима. Він знову спокійно повів далі:
Якщо це Тіло чоловіка, що знав межу у коханні до матері, але повстав проти батька, тоді твоя правда, та як і мало бути, у глибині душі чудово вміючи відрізняти свої власні гріхи від його, це Тіломоє.
Гаразд, уперто не погоджується нечистий, але Тягар, який він має у собі, належить мені.
Втім, не даремно ж Поліс був янголом: він і надалі поводиться миролюбно й по-настановницькому, промовляючи свій черговий довід таким тоном, чарівність якого можна усвідомити лише у снах:
Коли це Тіло людини, котра критикувала світ, у якому народилася, прагнучи зробити його кращим, не перетворивши його руйнацію на власне виправдання, щоб жити з більшим достоїнством, тоді це Тіломоє!
Достоту так воно й є! випалив Тетіс. Але Тягар, що він має у собі, належить мені. ˂
На обличчя Поліса почала спадати тінь.
Спробуй усвідомити, мовив, Добро, якого прагнув чоловік у цім Тілі, не було Добром про людське око, адже у своєму існуванні він жив ним, роблячи його справжнім. Саме тому це тіло належить мені.
Гадаю, відповів на те Тетіс, ця оболонка не може тобі належати, оскільки те, що знаходиться усередині неї, моє.
Це тіло належить чоловікові, котрий не відтворював свого батька у несвідомій покорі, однак відтворив його через ту саму трагедію, через яку його батько свого часу теж повторив батька власного, тобто через одвічне синівське становище, і тому це тіломоє.
Ні,непохитно наполягає Тетіс, заплутавшись у своєму запеклому переконанні, так, ніби він не спроможний відступитися ні перед чим у світі.
Поліс стоїть якийсь час мовчки, розмірковуючи, що він, звісно, може ще тисячу разів сказати щось на кшталт того, що вже казав, та оскільки всі його фрази настільки ж однаковіc, як намистинки у чотках, жодне з його слів не матиме іншого впливу, окрім уже спричиненого.
Він же святий, цей Поліс, а тому спроможний не лише на балачки з істотою, яка настільки різниться від нього самого, але й на справжню співпрацю з нею: за допомогою слів тут не порозумієшся. Тож єдиним проявом справжньої доброї волі є спільна дія: навіть тоді, й надто тоді, коли вона сороміцька.
Гаразд, промовив Поліс, домовляючись з Непримиренним, отже, як саме ти хочеш вчинити?
Тетіс, істота більш прагматична, ніж та, що, бажаючи злого, вдовольняється злом, що має змогу вчинити негайно, адже ще є купа часу, аби заподіяти ще, відповідає без жодних вагань:
Ти забираєш своє, а я беру своє.
Тобто? поблажливо перепитав янгол.
Ти, відповів біс, забираєш собі своє Тіло, а я заберу інше, те, що всередині.
Ох і слушна бісівська пропозиція! Поліс дивиться на нього ніби аж зачаровано. Мовчить і споглядає. А поки стоїть мовчки й дивиться, десь із глибин його єства підіймається усмішка, спокійно, немов небо, по якому вітер розганяє хмари, поволі роблячи його ідеально ясним та сяйливим: аж поки усмішка, що зявилася завдяки пропозиції нечистого та, мабуть, виправдана більш ретельним розрахунком, не обернулася на слова: «Згода, мовив Поліс, забирай інше Тіло».
Тетіс не змушує себе просити вдруге: витягши зі своїх бридких кишень ножа, він встромляє Карло у черево лезо й робить довгий розтин. Потім розкриває його власноруч й витягає з нутрощів плід. Однією рукою, поклавши її на скривавлені краї розрізу, заліковує й зарубцьовує рану, а другою підіймає зародок до небес, неначе повитуха, що тішиться зі своєї роботи.
Плід виростає просто на очах. І в міру того, як він виростає, Карло з надзвичайним подивом упізнає його: ось він сам хлопя, митьі він підліток, потімюнак, а ось уже йому тридцять, так само, як і зараз, чоловік освічений і з досвідом, готовий до життя.
Щойно плід виріс і став на балконі поруч зі своїм хазяїном, Карло зауважив, що й тіло, яке було безживно випростане на підлозі, починає приходити до тями, ніби породілля. Він бачить, як воно помалу розплющує очі, знесилено озираючись навколо; напявши окуляри й обіпершись рукою об долівку, знову підводиться, аж поки не випростується, звівшись на ноги поруч з Полісом: тим, кому він (здається) належить.
Тим, хто захистив його в обмін на його поклоніння. Карло Поліса та Карло Тетісаоднаковісінькі. Й справді, вони впізнають один одного. Вони ступають невеличкий крок назустріч, ніби для того, щоб краще розгледіти один одного. Карло споглядає їхні профілі, вони непорушні, як Ісус та Юда на картині Джотто{3}: вони стоять настільки близько, як стоять двоє людей, коли ось-ось зіллються у поцілунку. Поза тим, вони так пильно вдивляються один в одного, що здається, ніби їхні очі скамяніли. У глибині того поглядунезбагненне відчуття, відчуття, що міцно поєднує їх, ніби повязуючи їх однією натягнутою мотузкою, яка штовхає їх назустріч один одному.
І, спостерігаючи за поглядом людини, яка здогадується й не мовить ані слова, не в змозі відірвати очей від того, чому завдячує своїм одкровенням, рівночасно з тим передбачаючи всю вервечку майбутніх вчинків, які випливають з цього спізнання, він не помічає, що янгол та біс уже відійшли далеко. Він отямився саме вчасно, аби побачити, як вони зникають вдалині, приязно теревенячи й тримаючи один одного під руку, ніби двійко давніх друзів, що разом розділяють життяd.
Нотатка ЗаВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (І)
Була надзвичайно чудова днина. Коли ті «міфічні» хмарини, про які я вже згадував, розійшлися, у небі знову стало ясно, й тепер, коли ніщо не стояло між містом та його світлом, сонце могло сяяти вільно. І наразі достоту саме це сяйво було надзвичайним. І кажу я так не задля того, щоб надати своїм словам поетичності, а кажу через те, що саме у цьому випадку краса світла якимось чином залежить від моєї розповіді. Часом справді трапляється так, що світло є таким абсолютним, спокійним, глибоким, перетворюючи небеса на викінчену блакить, навіть коли вони ніби трошки у поволоці, ясні, майже кольору моря, створюючи враження, ніби небеса належать не теперішньому, а минулому, яке дивовижним чином знов виринуло. ˃ Це сяйво з міфу, якщо, звісно, можна так висловитись, що повертається знов і повторюється: проте у такому разі цей міф залишається невизначеним, не належачи жодній конкретній миті у колообігу пір року, поєднуючись з будь-яким божеством будь-якої з релігій: аж ніяк: навколо нас стояло літо в розпалі й ще ніби ніколи не було початку часів; ми були у серці чогосьа саме у тиші, блакиті, розпалі, плин для якого був незначущим: лише його непорушність: таке буває лише з днями, які повертаються у памяті. Лише згадуючи минулі літа, сонячне сяйво якогось одного з його днів, можна назвати його: «абсолютним, безтурботним, глибоким». Ось чому мій опис, хоч і є короткою розповіддю про це сяйво, сам по собі геть нічого не вартий, залежачи від моєї розповіді. ˂ Саме так славно сяяло воно вранці наприкінці пятдесятих чи на початку шістдесятих років: і саме цей факт є надзвичайно важливим, саме він сповнений суті.
У цьому сяйві (магічнім, саме через те, що було таким глибоко невідомим і щоденним: сяйві чудового літнього дня) двійко героїв, що покинули помешкання Карло, неспішно крокували пліч-о-пліч, аж поки не дісталися невеличкого квадратоподібного майдану. Навколо було безліч малоквартирок, які тоді ще були нові-новісінькі, була там і старезна церковна стіна й рядок деревців уздовж густого живоплоту; й газон, на якому випячувалася яскрава альтанка, й море люду, що, незважаючи на спекотну й сліпучу годину, сидів за столиками в альтанці чи по кутках майдану.
Нотатка 3bВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (II)
«Часом Боги дозволяють людям спостерігати за ˂ надзвичайно древнім почуттям», писав у 1815 році на одній з трьох сотень списаних сторінок свого есе «Про відомі хиби прадавніх» Джакомо Леопарді, передрікаючи не лише «Історію роду людського», а й дрібніші свої твори, серед яких «Про античні легенди»: але від якого слова походило визначення «античні», від відомого всім «antiquus» чи «anticus», антоніма слова «posticus», що означає південь, точніше полуденну годину (наводячи слова одного відомого сучасного поета-герметика, що шукав невизначеності, а радше сказатишукав багатозначності). Отож легенди, про які йдеться, це «античні» легенди чи «полуденні»? Один з найпрекрасніших уривків «Нарису» поміж іншого є той, що зветься «Полудень», де головною темою виступає година доби, коли «сонце ніби темнішає від жару». Боги й справді полюбляють сходити з небес уночі, та саме о цій порі їхня поява найбільш жаска й велична. Про це знали навіть невідомі автори Псалтиря «non timebis a timore nocturno; a sagitta volante in die, a negotio parambulante in tenebris, ab incursu et daemonio meridiano»{4}.