В іншому кутку вітальні, років на пятнадцять за нього молодший, але нескінченно соромязливіший, а через те й більш ворожий, стояв інший інтелектуал. Його ворожість, укупі з природною добротою, сказати б, з його ніжною вдачею, видавалася частиною ролі, яку його змусили грати. От йому було зовсім не затишно; хіба що мав такий вигляд, наче його привела сюди лише його успішність та шалений авторитет. Він скидався на підлітка, худого, із запалими щоками й трохи екзотичними та знесиленими вилицями і карими очима. З його тіла, не менш аскетично й суворо відданого абсолютно інтелектуальним пригодам, ніж його старшого товариша, струменіла непристойна чуттєвість: до слова, він був одягнений у коротенькі штанці та трохи занадто цвітастий костюм.
Був і політикуже десятиліття обіймав посаду міністра, а згодом його каденцію подовжили ще на півтора десятка років, він сидів у червоному маленькому кріслі, мав округле, ніби котяче обличчя, голову втягнув між плечима, ніби взагалі не мав шиї чи був трохи рахітичним; велике чоло інтелігентної людини різко відрізнялося від його хитрої усмішки, в якій було щось неподобне; й своєю хитрістю та розтлінням він хотів показати, що він цілком свідомий своєї хитрості та розтління. Зрештою, у ставленні до життя, як до «гри» чи «закладу», в якому або виграєш, або програєш, котре, як наслідок, ґрунтується на діях та поведінці, якщо він і був справжнім взірцем, то більш-менш свідомо таке ставлення до життя розділяли всі присутні на прийомі, включно з тими, хто хай і самовпевнено, та висміювали його (принаймні на шпальтах «Еспрессо»).
Не обійшлося й без комуніста з Головного Комітету КПІ, тоді ще обтяженого необхідністю мати вигляд людини «з народу», яким мав бути тогочасний активіст, на додачу до лідерської поважності, яка на той час ще була дуже притаманною марксистській культурі. Він виблискував дотепністю: усе навколо оберталося на жарт. Аж до того, щоб викликати дурнуватий страх перед Комунізмом (який у тому товаристві ніхто не показував). У нього все виходило цілком природно, адже його жарти та добродушність (певна річ, моралістична) були частиною його приємної вдачі чоловіка, який досі лишався хлопчиськом. Втім, його й справді всі кликали на імя, а не на прізвище. Та й те було зменшено-пестливим.
А навколопани та пані майже всі літнього віку (невеличкий гурт молоді, під прихильним поглядом дорослих, тримався окремо): їхні обличчя були настільки ж страшенно-жахливо затавровані, заплямовані, запалі, розпухлі від віку, наскільки й добре доглянуті, вони пашіли комфортним життям, добробутом та істинним побратимством. Поміж цих людей і були «вигадані персонажі», які поклали око на католика лівих поглядів на ймення Карло («лівого католика» у тому значенні, який міг мати цей вислів у часи понтифікату папи Івана XXIII). В очах тих, хто дивився на нього збоку, Карло мав одну надзвичайно важливу рису: він жваво цікавився всім, залишаючись абсолютно незворушним. Незворушним, яким має бути підлеглий, котрий не має права на почуття. Але водночас то була незворушність керівника, який не має виказувати свої почуття, залишаючись вище за них. Карло, не маючи звички до влади, дійсно здавався пономарем, провінціалом, котрий щойно полишив стіни семінарії: його приземкуватість, сірі штани та чорний жакет лише підкреслювали незграбну, осадкувату, слабосилу статуру; його кругла голова, волосся на якій передчасно скупчилося посередині потилиці, залишивши блискучу лисину, як велика тонзура монаха; так само кругле обличчя, а посередині виднілась пара сумних очей, які ніби аж плакали, але водночас були сповнені упертої волі, яка теж була попівською, геть усе в ньому видавало неабияку його дволикість та чесність, в якій було щось від макіавеллізму, себто здатність змусити совість замовкнути, керуючись добрими намірами.
Серед тих «вигаданих персонажів» окрім опецькуватого директора ЕНІ та політика (належав він до тієї ж течії, що й політик, про якого я вже розповідав), був ще й один молодий, може, навіть молодший за Карло, теж провінційний інтелектуал (він був венетійцем і мав сільське прізвище із закінченням -он), у нього були чорні, палкі, навіть гарні, як для письменника, очі. З огляду на розмови, які він вів, знання, які мав, особливості мислення, він відчутно не відрізнявся навіть від найкращих інтелектуалів із товариства, що були присутні на прийомі. Як видається, він писав добротні, безнадійно посередні книжки. Попри те, що він ще був молодим, цілком зрозуміло, що йому ніколи не стати літературним відкриттям, він не вийде за межі зацікавленості, яку мають у ньому редактори, не перетне межі певного доброго ставлення, яке мають до нього критики. У нього була така сама «пожива», як і в усіх тогочасних письменників. Поза тим, було в ньому щось більше. Наприклад, його стосунки з політиками та підприємцями. Саме з тими, які вирішили зайнятися «тим Карло Валетті», й рішення випробувати його було прийняте саме на прийомі під час заходу, поки сам Карло стояв там, шанобливий, самовпевнений, з присутньо-відсутнім виглядом. Випробовування, яким піддавали його, аби прийняти в таку велику організацію, як ЕНІ, котра, як ми дізнаємось, була не більш як звичайнісінькою фірмою, хоч і державною, було цілком формальним: його бюрократичне доручення полягало в тому, щоб поїхати на Схід.
Таким чином я розкрив сенс цього невеличкого розділу своєї поеми: не щодня трапляється подорожувати на Схід, сенс цієї подорожі насправді розкривається навіть у легендівін у тому, щоб повторити один із «вчинків під час посвячення» людини (якщо це можна зрозуміти правильно). Одначе якщо читач дозволить мені, я хотів би ще дещо додати.
У ті не такі вже й далекі від нас часи, коли відбувався згаданий прийом у помешканні пані Ф., італійська «культура» була дуже цільною, як в історико-етнологічному сенсі (у той час Де Мартіно писав свої пречудові книги), так і в сенсі особливому, академічно-буржуазійному й, врешті, у сенсі елітарної культури, частиною якої був ієрархічний розподіл цінностей, котрі вона навязувала найвищим керівникам країни. Досі провідним було культурне лідерство лівих, у такому вигляді, якими вони стали після часів руху Опору; у той час, як пробивати собі шлях почала соціологія та міф про технологічність, і «оновлення», за якого тільки й робили, що, з одного боку, доводили до занепаду старого інтелектуала-марксиста, а з другоговідроджували його до життя. Однак усе досі ґрунтувалося на антифашизмі та прогресивності, тим паче селянська Італія. Під крилом у батьків (які, як я вже зазначав, були до них дуже прихильними, ставлячись до них дуже по-традиційному), молодь перешіптувалася про свої нові вдалі вигадки. Все діяло чудово. Італія ніколи не знала завзятішої, потужнішої та щирішої культурної діяльності, ніж у ті дні. Незгода ще мала місце, адже влада християнських демократів досі була міцною, і через їхню тупу жорстокість причини, які підштовхували їхніх противників на спротив, ставали ще шляхетнішими.
Врешті, роль кожного була цілком зрозумілою: робітника можна було одразу відрізнити від буржуа із самої лише його зовнішності; так само неможливо було сплутати учня профтехучилища та студента вишу; інтелектуала, що дотримувався лівих поглядів, від того, що дотримувався правих; науковця та письменника. Жодної плутанини. Приміром, немічного письменника, котрий є частиною субкультури (в ієрархічному сенсі), неможливо було сплутати з вартісним літератором, що належить до загальної культури. Його б неодмінно видала власна зовнішність. Отож питання, яке має поставити мені наразі мій читач, таке: чи могли у ті часи існувати провокатори та шпигуни? І дійсно, відповім я, хоч яким суперечливим це не видаватиметься, не погодившись із «уявленням», яке склалося у нас про ті часи, провокатори та шпигуни тоді теж могли існувати.
Нотатка 33
Нотатка 34bisПЕРША КАЗОЧКА ПРО ВЛАДУ ˂(Із циклу «Проект»)
Я розповім вам оповідку про одного інтелектуала, почав оповідач, як у «Тисячі й одній ночі», який не знає геть усього, а лише покірно хоче «переповісти» те, про що чув сам, я розкажу вам про інтелектуала, але застерігаю, що в моїй розповіді я буду переповідати не все підряд, я буду вибірковим, мова моя буде суха: говоритиму про геть усе на світі, а тому ні про що конкретно!