Насправді крам розклали на землі, просто у пилюці. Перехожі, що йшли вздовж високої стіни з безліччю розчинених крамничних дверей, сунучи, зачіпали ногами власників цього краму, котрі стояли в глибині: трійко пятнадцятирічних хлопчаків, які через хвилювання та безсонну ніч (переночувавши просто на тому місці, де зараз знаходились) стояли геть мовчки, проте їхнє мовчання було неймовірно виразним. Жодна частина їхніх тіл не була нерухомою: починаючи від заслинених ротів до вилиць, які ніби були побиті й погнуті молотком, від палких оченят до густого волосся, що наче горіли на відстовбурчених вухах, схожих на жмут трави. Однак була в їхніх поглядах та рухах якась блаженна байдужість, через яку вони були подібні до замурзаних і ххх сфінксів, що зійшли сюди з далечіні. Це була трійця крадіїв чи принаймні перекупників краденого, як і більшість їхніх тутешніх колег: хлопці були неаполітанцями. Тому речі, якими вони торгували, були для парубків прахом, а отже, не мали жодного значення й ніякої справжньої вартості: це були книги, старі рукописи, пожовклі портрети знаменитостей, платівки двадцяти- чи тридцятирічної давнини, речі, які годяться для бібліотек чи будуарів у стилі ліберті або вже теперішнього століття тощо. Наш літератор спинився біля одного з тих прилавків, розстелених просто у пилюці, й почав неуважливо роздивлятися крам, нервово позіхаючи, й це позіхання застигало на його напівроззявленому роті: роздивляючись той непотріб, він морщив чоло й уже був збирався перейти до наступної експозиції, аж ось, не знати чому, біля портрета самого генерала Ґраціані{10} його увагу привернула валізка, вщерть повна книжок: втім, частину з них було перекинуто догори дриґом, та насправді в око нашому інтелігенту з венеційським прізвищем впала книга, назва якої італійською здавалася дуже чудною: «Стерна и теория романа» Шкловського. Почувши назву, читач, гадаю, здогадався, про яку валізку йдеться. Із млявим інтересом, позаяк чоловік з першого ж погляду збагнув, що йдеться про невеличку бібліотеку, дібрану дуже послідовно, він почав порпатися в ній, гортаючи сторінки видань. Першою книгою, що втрапила йому до рук, було невеличке дешевеньке видання «Бісів» Достоєвського: геть усе воно було покреслене, сказати б, від першого до останнього рядка; майже вклеєні у перший твір, ніби це було одне видання, були «Брати Карамазови», але ця книга була покреслена рішуче, майже люто, деякі сторінки взагалі були покремсані пером кулькової ручки. Потім лежало теж дуже дешевеньке виданнячко дантівської «Божественної комедії», у якому була лише закладкасильно загорнутий куток сторінки, у місці, де розпочиналася 29-та пісня «Чистилища»{11}. Разом з тим, було багато підкреслень у французькому виданні «Lécriture et lexpérience des limites» Філіпа Соллерса, де йшлося про Данте (й де Сада). Далі насипом лежали всі твори Свіфта, Ґоббза, Паунда. Надзвичайно покресленими, навіть з коментарями, були всі видання Проппа. А поряд з Проппом, і, вочевидь, цілком невипадково, лежали «Аргонавти» Аполоніо Радіо. І «Таласа» Шандора Ференці. Були там і Платонова «Республіка», і «Політика» Арістотеля: звісно, їх теж перечитано, але не покреслено. І «Спогади хворого нервовою хворобою» Шребера та «Пекло» Стріндберґа. Кумедно, що в такому товаристві лежав твір і Роберто Лонґі «П'єро делла Франческа», який, певно, пройшов уже через багато рук, а також купа усілякої іншої писанини, переважно журналів.
У самісінькій серединці валізки, ніби «на почесному місці» лежала така пятірка книг: «Дон Кіхот», «Тристрам Шенді», «Мертві душі», «Улісс» та «Поминки за Фінеганом». Серед іншої купи книжок (серед яких «Старий Заповіт», збірка віршів Беллі й дюжина книжок з лінгвістики), які випали з валізи. Їх поцупили укупі. [був також протокол Паскуале Бучареллі. Інтелектуал почав нашвидкуруч проглядати зміст, тішачись з прочитаного, а от на тому боці лавки, скупчившись коло свого краму, схвильовано-блаженно тишком поглядали на чоловіка, очікуючи на його рішення, трійко неаполітанців. Утім, їм не було жодної втіхи у демонстрації свого нетерпіння, стоячи там й «прикидаючись» бандитами, з обличчями, на яких залишили свій відбиток втома і сонце, і очима, що блищали похмурим блиском над вилицями голодних вовків.
Розповісти про найбільш значущі уривки, які було підкреслено
дописати видання на якусь філологічну тему
Нотатка, записана ручкою на сторінках «Аргонавтів» (грецькою та англійською): «Не зважайте! Кожен великий письменник пише лише для того, щоб заповнити символами порожню сторінку». А далі дрібніше: «Кожен великий письменник над усе любить Центони. У кожного великого письменникасередньовічна культура».
Нотатка 20КАРЛО, ЯК У РОМАНІ СТЕРНА, ЗАЛИШЕНИЙ,КОЛИ ЗБИРАВСЯ ЙТИ НА БЕНКЕТ
Тим часом Карло, якого я зловісно вимушений називати «другим», аби відрізняти його, навязуючи йому ймення Карлус, чи то Карл, які бридко тхнуть белетристикою, проживав власну «Поему повернення» до Турина, Карло, якого заради гармонійності я б мав називати «першим» і який, власне, є справжнім Карло (тобто завдяки своєму соціальному привілею), ось-ось мав здійснити власний стрибок уперед. У народі кажуть «карєра». Хоч насправді йдеться про дещо інше. Ніколи не слід йняти віри словам наших ворогів: у того, щоб людині реалізуватися, не існує ані моральних, ані будь-яких інших меж. Наразі цей Карло 1 знаходив собі місце в житті, шукаючи покровителів, де міг би згодом, крок за кроком, цілковито себе реалізувати у власному житті й житті міста: ніби це було щось більше, ніж його право.
Між початками двох історій, які складають тему мого твору, неминуче існує симетрія; отож Карлова історія теж починається недалечко від його домівки, яку чоловік винаймав у кварталі, котрий за його часів вважався престижним. Маю на увазі салон пані Ф., про який, однак, завдяки частим відхиленням від теми, ми говоритимемо страшенно багато. Втім, це аж ніяк не означає,я намагаюся уточнити, що гармонійність, про яку я згадував, хоч на краплю буде порушено; насправді навіть у місцях та уявних героях, які займали чільне місце на початку оповіді про Карло 2, є величезна перспектива, яка їх переважаєa; навіть якщо йдеться про нікчемний мурашник антропологічно нижчих людців, які заявляють своє право на історію, даючи хабара в обмін на своє лакейство: походячи в усіх сенсах з найнижчого прошарку народу.
Стояв загадково вогкий і холодний вечір десь у середині весни, але водночас він був загадково сухим та теплим. Причиною, через яку вечір наповнювався такою таємничістюb, міг бути буревій, що збирався над великим кварталом, проте у тиші, бо не було ані грому, ані вітру, чи, навпаки, прояснення на небі й на землі в очікуванні спокою прекрасної пори року, ще затягнене торочками грозових хмар, осяяних урочистим зоряним укривалом.
Вдихаючи на повні груди те загадкове повітря, ніби то було його застигле майбуття, чи теплоту того вечора, повного знамень, Карло щойно вийшов з дому й крокував широким кроком, розстебнувши плаща, що важко розвівався на вітрі, адже це був проґумований макінтош з ххх (на власному прикладі роблячи цим внесок до Оксюморону, який пануватиме у цьому уривкові нашої розповіді).
Поруч з Карло, щоправда, менш натхненно вдихаючи зимно-тепле, похмуро-сяйливе повітря у спокійно-бурливому, затихло-шумуючому кварталі,щоправда не так захоплено ступаючи вулицею Паріолі до оселі пані Ф., крокував дуже схожий на нього його одноліток.
У нього був такий самий парубоцький чубчик, хоч і вже трішки поріділий, що качався на чолі, наче крило, він був такого самого темного кольору, як і засмагла шкіра та волосся, властиві італійцям з півдня, той самий атлетичний зріст, прихований за на перший погляд мініатюрною поставою, й трохи схожа на мавпячу хода. Форма обличчя відрізнялася геть не набагато: там, де вилиця у Карло була видовженою, у чоловіка вона була трохи округлішою, у Карло підборіддя добре виділялося, а у чоловіка було слабким. І погляд він мав іронічніший і неуважливіший, тоді як очі Карло були сповнені дитячої серйозності, вони ніби скамяніли від жаху вкупі з тривогою та надією.