Чарльз Диккенс - Девід Копперфілд стр 9.

Ніхто не може й уявити собі, якими довгими здавалися мені ці п'ять днів. У пам'яті моїй вони заступають місце рокам. Я уважно прислухався до всіх звуків у будинку, що доносились до мене: ось лунає дзвоник, коли відчиняються та зачиняються двері, бурмотять голоси, риплять східці під чиїмись ногами, ось сміх, свист, спів за стінами будинку  ці звуки здаються мені сумнішими за інші складові моєї самотності та ганьби  непевний крок годин, особливо вночі, коли я прокидаюся, думаючи, що вже ранок, але раптом усвідомлюю, що в домі ще ніхто не лягав спати, і вся довга ніч ще попереду; жахливі сни та кошмари; зміна ранку, дня, вечора; хлопці грають на кладовищі, а я стежу за ними здалеку, сидячи в кімнаті та соромлячись висунутися з вікна, щоб вони не дізналися про моє увязнення. Так дивно ніколи не чути свого голосу... Я почувався начебто бадьорим, коли їв та пив, але щойно я впораюсь з їжею  і бадьорість зникала. Якось увечері почався дощ, свіжий запах грози, дедалі швидше й швидше падали краплі, начебто намагаючись утопити мене в мороці та страху... Здавалося, минають не дні, а роки  вони яскраво і непорушно посіли місце в моїй пам'яті. В останню ніч мого увязнення я прокинувся, почувши, що хтось пошепки вимовляє моє ім'я. Я підвівся в ліжку та, простягаючи руки в темряві, сказав:

Це ви, Пеготті?

Відповіді не було, але незабаром я знову почув своє ім'я, вимовлене таким таємничим і жахливим тоном, що я мало не знепритомнів з остраху, але тут-таки я зрозумів, що чую цей шепіт крізь замкову щілину.

Я навпомацки побрів до дверей, притулив губи до замкової шпарини і прошепотів:

Це ви, Пеготті, люба?

Я, любий мій Деві,  відповіла вона.  Будьте тихенькі, як миша, бо кішка може нас почути.

Я зрозумів, що вона мала на увазі міс Мердстон. I справді, це було слушне зауваження, бо кімната міс Мердстон розташовувалась поруч з моєю.

Що з мамою, люба Пеготті? Вона дуже гнівається на мене?

Пеготті тихесенько заплакала по той бік замкової щілини, а я собі поплакав, поки вона відповіла:

Ні, не дуже...

Що зроб­лять зі мною, Пеготті, люба? Чи ви знаєте?

До школи! Біля Лондона,  відповіла Пеготті.

Я змушений був попросити її повторити, бо перший раз її слова потрапили в горло: я забув відняти рота від замкової шпарини та притулити натомість вухо.

Коли, Пеготті?

Завтра.

Так от чому міс Мердстон забрала одяг з мого комода? (Я забув раніше зазначити, що вона зробила це).

Так,  шепотіла Пеготті.  У скриню.

А я побачу маму?

Так,  шепотіла Пеготті.  Вранці.

Тоді Пеготті щільно притиснула губи до замкової щілини і мовила наступні слова з таким почуттям і серйозністю, які, смію сказати, навряд чи будь-коли передавала інша замкова щілина. Після кожного короткого речення нянька моя схлипувала.

Деві, любий... коли я не була вже така ласкава до вас... останнім часом... як була колись... то це не тому, що я не люблю вас... Я ще більше люблю вас, лялечко моя... Я гадала, що так для вас краще. І ще заради когось іншого... Деві, серденько, ви слухаєте? Ви чуєте?

Чу... чу-у-ю, Пеготті,  ридав я.

Дитятко моє!  з безмежною ніжністю продовжила далі Пеготті.  Ось що я хочу сказати Ніколи не забувайте мене... Бо я ніколи не забуду вас... І я піклуватимуся про вашу маму, Деві... як колись піклувалася про вас... І я не залишу її... Настане день, коли вона щаслива буде покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної сварливої старої Пеготті. І я буду вам писати, любий мій. Хоч з мене неабияка грамотійка... І я... я...  Пеготті заходилася цілувати замкову щілину, бо ж мене вона цілувати не могла.

Спасибі, люба Пеготті,  сказав я.  О, спасибі, спасибі! Чи обіцяєте ви мені одну річ, Пеготті? Напишіть містерові Пеготті й маленькій Емлі, і місіс Геммідж, і Гему, що я не такий поганий, як вони можуть подумати, та що я їх усіх люблю, особливо маленьку Емлі. Зробіть це, будь ласка, Пеготті!

Добра душа пообіцяла, і ми обоє гаряче поцілували замкову шпарину. Я пригадую навіть, що погладив її рукою, ніби то було обличчя моєї чесної няньки. Потім ми попрощалися. Після цієї ночі в моїх грудях зросло таке почуття до Пеготті, яке мені складно визначити. Вона не заступила місце моєї матері  ніхто не міг би зробити цього. Але вона знайшла певний притулок у моєму серці, до неї відчував я те, чого ніколи не відчував до жодної іншої людської істоти. Щось дивне було в цьому почутті. Та коли б вона, скажімо, померла, я не знаю, що робив би, як переніс би я цю трагедію.

Вранці міс Мердстон з'явилася, як і завжди, та оголосила, що мене відправляють до школи. Це не було вже для мене такою новиною, як вона гадала. Вона повідомила також, що я маю вбратися, зійти вниз і там поснідати. Внизу я застав матір; щоки її були дуже бліді, а очі  червоні. Я впав в її обійми й від усього серця попросив пробачення.

О, Деві,  сказала вона.  Як міг ти завдати болю тому, кого я люблю! Будь добрим хлопчиком, благаю тебе, будь добрим. Я прощаю тебе. Але мені сумно, Деві, що в твоєму серці такі погані почуття.

Вони переконали її, що я зіпсований хлопець, і вона більше журилася про це, ніж про мій відїзд. Болюче відчув я це. Я спробував зїсти свій прощальний сніданок, але сльози крапали на бутерброд і лилися в чай. Іноді мати поглядала на мене, але одразу ж, глянувши на пильну міс Мердстон, починала дивитися вниз або вбік.

Скриня мастера Копперфілда готова,  оголосила міс Мердстон, коли біля воріт почувся гуркіт коліс.

Я сподівався побачити Пеготті, але ні вона, ні містер Мердстон так і не з'явилися. Мій давній знайомий  візник  стояв у дверях. Скриню віднесли до візка.

Кларо!  застережливо промовила міс Мердстон.

Я готова, моя люба Джейн!  відповіла моя мати.  Прощавай, Деві. Тебе відсилають звідси для твого ж власного блага. Прощавай, дитя моє. На канікули ти повернешся додому та будеш тоді кращим хлопцем.

Кларо!  повторила міс Мердстон.

Авжеж, моя люба Джейн!  відказала моя матір, тримаючи мене.  Я прощаю тебе, мій любий хлопчику! Благослови тебе бог!

Кларо!  повторила міс Мердстон.

Міс Мердстон була така ласкава, що супроводила мене до візка і дорогою висловила сподівання, що я покаюся раніше, ніж дійду до поганого кінця. Я сів у візок, і лінькувата кобила повезла нас геть.

V. Мене відіслали з рідного дому

Ми від'їхали вже, мабуть, з півмилі, і моя носова хустинка була вже зовсім мокра, коли раптом візник зупинився.

Виглянувши з візка, я побачив, на моє здивування, Пеготті, яка вискочила з-за паркану та влізла до мене у візок. Вона схопила мене в обійми і притиснула до себе, доки мій ніс не заболів, хоч я помітив це тільки згодом, коли вона мене відпустила. Ні слова не мовила Пеготті. Звільнивши одну руку, вона засунула її аж до ліктя в кишеню та витягла звідти кілька згортків з печивом, напхала ними мої кишені, сунула мені в руку гаманець, але не вимовила ні слова. Стиснувши мене обома руками в другий і останній раз, вона вибралася з візка й побігла геть. Здається мені, що на вбранні її не лишилося жодного ґудзика. Я підібрав один з них у візку і довго зберігав його на память.

Візник подивився на мене, ніби запитуючи, чи вона повернеться.

Я похитав головою і сказав, що, мабуть, ні.

Тоді рушай!  гукнув візник лінькуватій шкапі, і та покірно попленталася далі.

До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!

Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: «Для Деві, на знак моєї любові». Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.

Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.

Увесь шлях куди?  спитав візник.

Туди!  сказав я.

Куди це туди?  спитав візник.

До Лондона,  відповів я.

Та ця шкапа,  відповів візник, смикаючи віжками,  здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.

То ви їдете тільки до Ярмута?  перепитав я.

Атож,  відповідав візник.  А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.

Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він поглинув його вмить, наче слон, і на його великому обличчі з'явилося не більше виразу, ніж у слона.

Це вона їх пече?  спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.

Ви про Пеготті питаєте, сер?

Ага!  сказав містер Баркіс.  Про неї!

Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.

Та невже?  сказав містер Баркіс.

Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:

У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?

Замлицяльників?  я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.

За-ли-цяльників,  пояснив містер Баркіс.  Вона ні з ким не гуляє?

Це ви про Пеготті?

Еге ж. Про неї.

О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.

Не було, справді?  перепитав містер Баркіс.

Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.

Тож вона пече,  мовив нарешті містер Баркіс,  усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?

Я відповів, що це безперечний факт.

Гаразд. Ось, що я вам скажу,  заявив містер Баркіс.  Ви, мабуть, писатимете до неї?

Я напевно напишу їй,  підтвердив я.

Ага!  сказав він, помалу звертаючи погляд на мене.  Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?

Що Баркіс має намір,  повторив я наївно.  Це й усе доручення?

Еге ж,  задумливо відказав він.  Еге ж! Баркіс має намір.

Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс,  сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси,  і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...

Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:

Баркіс має намір. Ось і все.

Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:

Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Емлі.

Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала:

Це маленький джентльмен з Блендерстона?

Так, мем,  відгукнувся я.

Ваше ім'я?  спитала леді.

Копперфілд, мем,  відповідав я.

Ні, не той,  відказала ця леді.  Тут не замовляли обіду ні для кого з таким прізвищем.

То, може, для Мердстона, мем?  спитав я.

Якщо ви мастер Мердстон,  сказала леді,  так чого це вам знадобилося називати спочатку інше прізвище?

Я пояснив їй стан речей. Леді смикнула дзвоник і гукнула:

Вільяме! Проведіть до їдальні!

З кухні в протилежному кутку двору вискочив лакей; він, мабуть, дуже здивувався, що має проводити до їдальні всього лише такого малюка.

Їдальня була довгою просторою кімнатою; на стінах її висіло кілька великих географічних карт. Навряд чи почувався б я більше збентеженим, коли б карти були справжніми чужими країнами, які оточили мене. Тримаючи капелюха в руці, я ледве наважився присісти в кутку біля дверей, та й це здавалося мені до краю зухвалим. Побачивши, що лакей кладе на стіл скатертину та ставить посуд спеціально для мене, я зовсім почервонів з голови до п'ят.

Він приніс мені кілька баранячих котлеток з овочами і з таким гнівним виглядом зняв покришки з судків, що я злякався, чи не образив його чимсь. Але він дуже підбадьорив мене, поставивши стілець біля стола і привітно гукнувши:

Ну, велетню! Гайда сюди.

Я подякував йому та сів край столу. Але мені дуже важко було орудувати ножем і виделкою хоч якось спритно і не поливати себе соусом, бо він стояв навпроти, суворо поглядаючи на мене. Щоразу, зустрічаючи його погляд, я жахливо червонів. Подаючи мені другу котлету, він сказав:

Є для вас півпінти пива. Хочете зараз?

Я подякував і відповів:

Так.

Тоді він вилив пиво з глечика у великий кухоль і підніс його проти світла. Воно мало чудовий вигляд.

Оце так-так!  сказав він.  Здається, забагато, правда ж?

Здається, забагато,  відповів я, усміхаючись.

Я дуже зрадів, побачивши, що він такий задоволений. Обличчя його було прищувате, очі весь час підморгували, а волосся стирчало на всі боки. Він стояв, підпершись однією рукою, тримаючи кухоль проти світла в другій руці, і мав дуже дружній вигляд.