Містер Пеготті часом заходив до шинку під назвою «Добра згода». Я з'ясував це на другий чи на третій день мого гостювання в Ярмуті. Його не було вдома, а місіс Геммідж між восьмою та дев'ятою вечора подивилася на стінний годинник і заявила, що містер Пеготті в шинку, і більше того, вона, мовляв, ще зранку знала, що він туди піде.
У місіс Геммідж цілий день був поганий настрій, і ще вранці, коли запалили в печі, вона зайшлася плачем.
Я самітна, всіма забута істота, заявила місіс Геммідж, коли сталася ця неприємна подія, все робиться мені на зло.
О, це ж ненадовго, сказала Пеготті, тобто моя нянька, для нас це так само неприємно, як і для вас.
Я відчуваю це дужче, відказала місіс Геммідж.
День був холодний, віяв різкий вітер. Той куточок кімнати біля каміна, де сиділа місіс Геммідж, був, на мою думку, найтепліший і найзатишніший, так само найзручнішим здавалося мені її крісло, але все їй було не так того дня. Вона безнастанно скаржилася на холод, на те, що її мороз по шкірі дере. Зрештою, вона залилася сльозами й повторила, що вона «самітна, всіма забута істота, все робиться їй на зло».
Справді, дуже холодно, зазначила Пеготті. Мабуть, усі це відчувають.
Я відчуваю дужче, ніж інші люди, відказала місіс Геммідж.
Так само було й за обідом, коли Пеготті подавала їй тарілку негайно після мене (мене бо відзначали, як знатного гостя). Риба була дрібна та кістлява, а картопля трохи підгоріла. Ми всі висловили жаль, але місіс Геммідж заявила, що вона відчуває все це дужче, ніж ми, знову залилася гіркими сльозами і з іще більшою гіркотою повторила своє твердження.
Отже, коли містер Пеготті прийшов додому, щось о дев'ятій годині, ця бідолашна місіс Геммідж плела в своєму кутку, зажурена і сумна до краю. Пеготті весело штопала свою панчоху. Гем лагодив пару величезних моряцьких чобіт, а я, сидячи поруч з маленькою Емлі, читав їм уголос. Місіс Геммідж ані слова не промовила під час мого читання, і відколи ми пили чай, ані разу не звела очей, лише жалісно зітхала.
Здорові були, друзяки! сказав містер Пеготті, сідаючи. Як життя?
Усі ми відповіли щось, вітаючи його. Тільки місіс Геммідж хитнула головою, не підводячи очей від рукоділля.
Що трапилося? спитав містер Пеготті, ляснувши долонями. Збадьорися, стара!
Але місіс Геммідж була неспроможна збадьоритися. Вона витягла стару чорну шовкову хустинку і витерла собі очі. Більше вона вже не клала до кишені цю хустинку, раз у раз витирала очі і тримала її напоготові.
Що трапилося, чорт забирай? повторив містер Пеготті.
Нічого, відказала місіс Геммідж. Ви прийшли з «Доброї згоди», Дене?
Атож, я трохи перепочив у «Добрій згоді» сьогодні ввечері, сказав містер Пеготті.
Шкода, що я змушую вас ходити туди, зазначила місіс Геммідж.
Змушуєте? Та мене й змушувати не треба, добродушно засміявся містер Пеготті. Мене самого туди тягне.
Дуже тягне, відповіла місіс Геммідж, похитуючи головою і витираючи очі. Так, так, дуже тягне. Шкода, що це через мене вас тягне туди з такою силою.
Через вас? Зовсім не через вас! сказав містер Пеготті. Ви ж навіть не вірите в те, що кажете.
Ні, ні, це правда, плакала місіс Геммідж. Я знаю, хто я така! Я знаю, що я самітна, всіма забута істота, і не тільки все йде мені наперекір, але я сама також усім іду наперекір. Так, так, я відчуваю дужче, ніж інші люди, і я виявляю свої почуття. Ось де моє лихо.
Спостерігаючи всю цю сцену, я не міг утриматися від думки, що це лихо поширюється і на деяких членів цієї сімї, крім місіс Геммідж. Але містер Пеготті не зробив такого зауваження і тільки знову попросив місіс Геммідж збадьоритись.
Я не така, якою хотіла би бути, вела далі місіс Геммідж. Зовсім не така. Я знаю, яка я. Лихо моє змушує мене докучати всім. Я відчуваю своє лихо і тому всім докучаю. Я хотіла б не відчувати, але не можу. Хотіла б я звикнути до свого лиха, але неспроможна. Я тут усім у цьому домі надокучила. Це мене й не дивує. Я і сестрі вашій надокучила, і мастерові Деві.
Тут я раптом розчулився і злякано закричав:
Ні, зовсім ні, місіс Геммідж!
Не слід мені тут жити, продовжувала місіс Геммідж. Це невдячність з мого боку. Краще мені піти до богадільні і там умерти. Я самітна, всіма забута істота, і краще мені вже нікому тут не докучати. Коли всі речі докучають мені, а я змушена сама всім докучати, то хай уже собі на докуку їду я жити з милостині. Дене, піду я краще до богадільні, помру, і ви спекаєтеся мене.
По цій мові місіс Геммідж пішла спати. Тоді містер Пеготті оглянув нас усіх і з виразом найглибшого співчуття на обличчі пошепки сказав:
Згадує про свого старого!
Я не зовсім зрозумів, на якому старому зосереджує свої думки місіс Геммідж. Але, вкладаючи мене спати, Пеготті пояснила, що її брат говорив про покійного містера Гемміджа. У таких випадках її брат завжди був певен, що місіс Геммідж згадує про свого старого; це дуже зворушує його. Згодом, коли він лежав уже в гамаку, я почув, як він повторював Гемові:
Бідолашна! Все згадує про свого старого!
І щоразу, коли Місіс Геммідж починала рюмсати (а це траплялося кілька разів від часу мого перебування в Ярмуті), містер Пеготті завжди з найніжнішим співчуттям повторював цю фразу.
Два тижні пролетіли дуже швидко, без будь-яких змін, крім змін у часі припливу і відпливу. З приливом і відпливом узгоджувалися відїзди в море містера Пеготті й Гема та їхнє повернення додому. Коли Гем бував незайнятий, він іноді гуляв з нами, показував нам човни й кораблі, а раз чи два їздив з нами шлюпкою. Не знаю, чому певні враження завжди пробуджують у нашій душі спогади про одне певне місце: така, мабуть, властивість більшості людей, особливо щодо їхніх дитячих асоціацій. Коли я почую чи прочитаю назву «Ярмут», пригадую один недільний ранок на березі: дзвони кликали до церкви, маленька Емлі притулилася до мого плеча, Гем лінькувато кидав камінці у воду, і сонце, розітнувши важку запону туману, відкрило нам кораблі, схожі на свої ж довгі тіні.
Нарешті настав день відїзду додому. Я тримав себе в руках, коли прощався з містером Пеготті та місіс Геммідж, але відчай через розставання з маленькою Емлі вбивав мене. Ми йшли рука в руці до шинку, де на нас чекав візник. Там, на дорозі, я обіцяв писати їй листи (і потім цієї обіцянки дотримав, склавши листа такими величезними літерами, якими здебільше оголошують про винаймання квартири). Розпач сповнював нас обох, і якщо будь-коли в житті я мав рану в моєму серці, то вона зявилася саме в той день.
Увесь час, поки був у гостях, я, невдячний, майже або зовсім не згадував свій дім. Але щойно вирушили ми в зворотний шлях, як моє дитяче сумління докірливо заговорило в мені. І що більше я занепадав духом, то сильніше відчував, що мій дім моє рідне гніздо, а моя мати мій друг і моя втіха.
Ця думка дедалі більше опановувала мене. Що ближче ми підїздили та що знайоміші ставали краєвиди на нашому шляху, то більше жадав я дістатися додому і кинутися в обійми моєї матері. Але Пеготті, замість того, щоб розділити моє палке бажання, намагалася (хоч і лагідно) притамувати його, і вигляд у неї був якийсь збентежений і непевний.
Тим не менш, ми мали вже дістатися «Блендерстонських Граків», якщо візникова кобила була б така любязна нас довезти і вона довезла. Як добре пригадую я той холодний сірий вечір, те похмуре небо, котре загрожувало дощем.
Двері відчинились, і я, сміючись і плачучи водночас, задихаючись від хвилювання, кинувся до своєї матері. Але то була не вона, а якась незнайома служниця.
Як, Пеготті! зажурився я. Хіба ж вона ще не повернулася додому?
Ні, ні, мастере Деві, відповідала Пеготті, вона вже повернулася додому. Почекайте трохи, мастере Деві, я я щось скажу вам.
Через хвилювання та природну свою незграбність Пеготті, вибираючись з візка, начепила на себе якісь дивні фестони, але я був занадто збентежений і заклопотаний, щоб зауважити їй на це. Коли вона нарешті вилізла, то взяла мене за руку, відвела до кухні й зачинила двері.
Пеготті! сказав я, зовсім наляканий. Що трапилося?
Нічого не трапилося, боронь боже, любий мастере Деві! відповіла вона, вдаючи веселість.
Та я вже знаю, що щось трапилося. Де мама?
Де мама, мастере Деві? повторила Пеготті.
Так. Чому вона не вийшла нам на зустріч? Чому ми пішли сюди? О, Пеготті! сльози наповнили мені очі, я мало не знепритомнів.
Бідолашний хлопчику! скрикнула Пеготті, підтримуючи мене. Що з вами? Та скажіть хоч слово, янголятко моє!
Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?
Пеготті скрикнула «ні!» напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.
Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.
Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, почала Пеготті, але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.
Далі, далі, Пеготті, наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.
Мастере Деві, сказала Пеготті, розвязуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. Що б ви думали? У вас є тепер тато!
Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, повязане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.
Новий тато, сказала Пеготті.
Новий? повторив я.
Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:
Ходімо подивимося на нього.
Не хочу дивитися на нього.
А на маму? спитала Пеготті.
Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.
Кларо, люба моя, сказав містер Мердстон, памятайте: стримуйте себе, завжди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?
Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.
Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака гучний і чорний, як і «він». Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.
ІV. Я потрапляю у немилість
Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.
Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Емлі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.
Мене розбудив якийсь голос.
Ось він!
Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.
Деві, сказала мама. Що з тобою?
Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:
Нічого!
Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.
Деві, повторила мати. Деві, дитя моє!
Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова «дитя моє». Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.
Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! сказала матір. Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?
Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:
Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.
Від цього ж можна збожеволіти! заплакала мати. I це у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.
Якась рука не Пеготті та не моєї матері торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:
Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули Твердість, люба моя!
Вибачте, Едварде, сказала мати. Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...
Отакої, відказав він. Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.
Я й кажу, це дуже жорстоко доводити мене до такого стану саме зараз, сказала моя мати, надимаючи губи. Справді, дуже жорстоко, чи не так?
Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.
Ідіть униз, кохана, сказав містер Мердстон. Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?