Агов, Мердстоне! Ми вже думали, що ви померли.
Ще ні, відгукнувся містер Мердстон.
А це що за гульвіса? запитав один із джентльменів, показуючи на мене.
Це Деві, відповів містер Мердстон.
Який такий Деві? знов спитав джентльмен. Джонс?
Копперфілд, сказав містер Мердстон.
Що? Нащадок чарівної місіс Копперфілд? гукнув джентльмен. Гарненької вдовиці?
Квіньйоне, сказав містер Мердстон, обережніше, будь ласка. Нас слухають.
Хто це нас слухає? перепитав джентльмен, сміючись.
Я швидко озирнувся, зацікавившись, хто б це справді міг бути.
Брукс із Шеффільда, та й тільки, пояснив містер Мердстон.
Мені відразу полегшало на серці, коли я довідався, що то був Брукс із Шеффільда та й тільки. Спочатку ж бо мені здавалося, що мова йде про мне.
Очевидно, було щось смішне в персоні містера Брукса із Шеффільда, бо обидва джентльмени весело зареготали, щойно згадано було це прізвище, а містер Мердстон теж дуже розвеселився. Посміявшись, джентльмен, якого звали Квіньйон, сказав:
А якої думки Брукс із Шеффільда про заплановану справу?
Ну не знаю, чи багато Брукс розуміється на цьому, відповів містер Мердстон, але взагалі він до неї не дуже прихильний, так мені здається.
Ці слова викликали ще більший сміх. Містер Квіньйон промовив, що накаже подати пляшку хересу, аби випити за здоров'я Брукса. Так він і зробив. Коли принесли вина, він налив трохи мені, дав печива і, перед тим, як випити, підвівся та сказав:
Хай скисне Брукс із Шеффільда!
Цей тост був укритий оплесками і таким щирим реготом, що я також розсміявся. Джентльмени зареготали ще дужче. Коротко кажучи, ми всі остаточно розвеселилися.
Після цього ми пішли погуляти на скелю, сіли на траву та почали дивитися крізь підзорну трубу. Щоправда, я нічого не міг розібрати, коли мені приклали підзорну трубу до очей, але робив вигляд, ніби все чудово бачу. Потім ми повернулись у готель пообідати. Під час усієї прогулянки обидва джентльмени безперервно курили, і, судячи з запаху грубих курток, я вирішив, що вони не виймали сигар з рота від того часу, як їх куртки принесено було від кравця. Не забуду сказати, що ми завітали також на яхту, де всі троє дорослих пішли до каюти і заходилися розбирати якісь папірці. Глянувши на них крізь відкритий ілюмінатор, я побачив, що вони дуже захоплені своєю роботою. На цей час вони залишили мене з дуже симпатичним чоловіком, який мав велетенську руду голову і малесенький капелюшок. Вбраний цей чолов'яга був у строкату сорочку, на грудях якої великими літерами було написано «Жайворонок». Мені здавалося, що то було його прізвище. Він живе на борту корабля, думав я, а тому не має дверей на вулицю, щоб прибити дощечку зі своїм прізвищем. Отож він і намалював його на грудях. Але коли я назвав його містером Жайворонком, він сказав, що то назва судна.
Впродовж усього цього дня, як я помітив, містер Мердстон був суворіший і поважніший, ніж обидва джентельмени. А ті були дуже веселі та безтурботні. Вони часто жартувати один з одним, але рідко з містером Мердстоном. Видно було, що він розумніший і спокійніший за цих двох, і що вони мають до нього майже такі почуття, як і я. Також я помітив, що один чи два рази містер Квіньйон, говорячи, скоса поглядав на містера Мердстона, нібито хотів переконатися, що той не гнівається. А одного разу, коли містер Пенсідж (другий джентельмен) дуже розходився, Квіньйон наступив йому на ногу і потайки вказав очима на містера Мердстона, який сидів понурий і мовчазний. Не пригадую, щоб містер Мердстон сміявся цього дня, крім випадку, коли мова йшла про Брукса з Шеффільда, та й цей жарт був його власний.
Ми повернулися додому перед смерком. То був чудовий вечір, і містер Мердстон з матір'ю ще погуляли перед шипшиною, відправивши мене пити чай. Коли він пішов геть, мати почала розпитувати мене про прогулянку і про все, що джентельмени говорили й робили. Я сказав між іншим, що говорили вони про неї. Вона розсміялася і зазначила, що вони безсоромні люди і казали дурниці. Але я знав, що це сподобалось їй. Я знав це так само добре, як знаю тепер.
Я скористався з нагоди спитати її, чи не знайома вона з містером Бруксом із Шеффільда. Мати його не знала, але висловила думку, що то був якийсь фабрикант ножів і виделок.
Чи можу я, згадуючи про її обличчя, сказати, що його тепер уже немає, коли й зараз воно вимальовується переді мною так ясно, як будь-яке, що я можу вхопити зором на сповненій юрбою вулиці? Чи можу я сказати, що її невинна дівоча краса зів'яла назавжди, коли я відчуваю її подих на своїй щоці, як того вечора? Чи можу я сказати, що її більше немає, коли перед зором моїм усе ще стоїть вона юна, ніжна, свіжа, жива?
Я пишу про неї, про таку, якою була вона того вечора, коли після розмови я пішов спати, а вона прийшла побажати мені на добраніч. Грайливо стала вона навколішки біля мого ліжка, схилилася підборіддям на руки і, сміючись, сказала:
То що ж вони говорили, Деві? Повтори мені знову. Не можу повірити цьому.
Чарівна... почав я.
Мати поклала мені руки на губи, уриваючи мою мову.
Ні, не казали вони «чарівна», засміялась вона, не могли вони казати «чарівна», Деві. Не вірю я цьому.
Але ж так вони говорили. «Чарівна місіс Копперфілд», повторив я. I ще «гарненька».
Ні, ні, не могли вони казати «гарненька». Не казали вони «гарненька», перебила мене мати, знову затуляючи мені рота.
Але ж так вони говорили. «Гарненька вдовиця».
Що за дурні безсоромні люди! скрикнула мати, сміючись і затуляючи обличчя руками. Які смішні люди! Правда ж, Деві, любий?..
Авжеж, мамо.
Нічого не кажи Пеготті. Вона може розгніватися на них. Я й сама дуже гніваюся на них. Але хай краще Пеготті про це не знає.
Я обіцяв, звичайно, не розповідати нічого. Ми знову і знову цілували одне одного, і незабаром я міцно заснув. Багато часу минуло відтоді, але мені здавалося, що вже наступного дня Пеготті зробила мені дивну і ризиковану пропозицію, про яку я зараз скажу. Насправді, це сталося тільки місяців за два.
Знову сиділи ми вдвох одного вечора (коли мати знову пішла до сусідки) у товаристві панчохи, рулетки, воскового недогарка, скриньки з малюнком собору Святого Павла і книжки про крокодилів. Кілька разів Пеготті поглядала на мене, розтуляючи і знову затуляючи рота, ніби не наважуючись щось сказати. Та мені здавалося, що вона просто позіхає. Раптом вона сказала якимсь грубим голосом:
Мастере Деві, чи не хотілося б вам поїхати зі мною і пожити тижнів зо два у мого брата в Ярмуті? Чи було б вам це до душі?
А ваш брат приємний чоловік, Пеготті? передбачливо спитав я.
Ох, який же він приємний! скрикнула Пеготті, сплеснувши руками. І там море, човни та кораблі, та рибалки. I пляж. І там живе Ем, ви будете гратися з ним.
Пеготті мала на увазі Гема, свого племінника, про якого я згадував у першому розділі, але трохи грішила проти правил англійської вимови.
Усі ці речі захопили мене, я відповів, що це справді буде любо. Але що скаже мати?
Ставлю гінею, що вона погодиться, виказала Пеготті, пильно вдивляючись мені в обличчя. Я спитаю її, коли хочете, щойно вона повернеться. Гаразд?
Але що ж вона робитиме без нас? сказав я та для більшої переконливості поклав лікті на стіл. Вона не може жити на самоті.
Пеготті раптом почала шукати якусь дірку в панчосі, настільки, мабуть, маленьку, що її і не варто було штопати.
Та слухайте, Пеготті! Вона ж не може жити сама, ви знаєте!
О, боже мій! Пеготті знову, нарешті, підвела очі на мене. Та хіба ж ви не знаєте? Вона збирається пожити два тижні у місіс Грейпер. У місіс Грейпер буде багато гостей.
О, коли так, то я вже готовий їхати. Нетерпляче чекав я, коли повернеться мати від місіс Грейпер (бо саме до цієї сусідки вона частенько ходила), щоб переконатися, чи справді можемо ми здійснити цей блискучий задум. Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.
Незабаром настав день відїзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.
Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.
Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.
Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.
Коли вона лишилася сама стояти на дорозі, містер Мердстон підійшов до неї і начебто почав докоряти їй за надто ніжні почуття. Я озирнувся на них і був дуже здивований яке йому взагалі до цього діло? Пеготті, яка теж озиралася на них, була геть незадоволена це було написано на її обличчі, коли вона розвернула його назад.
Якийсь час вдивлявся я в обличчя Пеготті і розмірковував над таким можливим випадком: а що, коли б мене загубили, як хлопця в казці? Чи міг би я тоді знайти дорогу додому за ґудзиками, що їх розсипає за собою Пеготті?
ІІІ. Я зазнаю змін
Візникова кобила була, мабуть, найледачішою шкапою у світі. Вона чвалала, схиливши голову, наче їй подобалося, щоб люди чекали на поклажу, яку вона везла. Мені здалося навіть, що вона іноді сміялася з думки про це, але візник пояснив, що то коняка просто кашляє. Візник куняв, опустивши голову, як і його кобила, та правив, поклавши руки на коліна. Я сказав «правив», але я певний, що візок доїхав би до Ярмута і без візника, бо кобила йшла сама. Візник був не балакучий, він тільки насвистував.
Пеготті тримала на колінах кошик з харчами, що їх нам цілком вистачило б, якби ми зібрались поїхати аж до Лондона. Ми добре їли, добре спали. Щохвилини Пеготті засинала, схиляючись підборіддям на кошик і не випускаючи його з рук. Нізащо не повірив би, якби не почув це на власні вуха, що одна квола жінка може так голосно хропти.
Ми так часто звертали зі шляху, ночували в корчмах, спинялися в інших місцях, що я зовсім утомився і дуже зрадів, коли побачив Ярмут. Здався він мені занадто розбухлим і мокрим. Я дивився на широку долину обабіч ріки. Ніяк не міг я второпати: коли земля справді кругла, як сказано в моєму підручнику з географії, то як може бути на землі такий плаский край? Але потім я вирішив, що Ярмут, очевидно, розташований на одному з полюсів тоді це було б зрозуміло.
Під'їхавши ближче, ми побачили неосяжну далину прямої, зовсім пласкої рівнини. Я натякнув Пеготті, що якісь кургани чи щось таке трохи поліпшили б цей краєвид. Краще було б також, сказав я, коли б море і земля були б виразніше відділені одне від одного, а місто не змішане було б з припливом, як сухар з водою. Але Пеготті відповіла незвично різко, що хай речі стоять, як вони стоять, і що вона пишається, називаючи себе ярмутським оселедцем.
Ми виїхали на вулицю дуже дивну вулицю, як на мене. Запах риби, смоли, прядива та дьогтю шибав у ніс. Навколо походжали моряки, гриміли по бруківці повозки, і я відчув, що даремно ганьбив таке метушливе місце. Я сказав про це Пеготті, і вона з великим задоволенням вислухала мої слова і відповіла, що добре відомо (гадаю, тим, хто мав щастя бути природженим ярмутським оселедцем), що Ярмут найкраще місце у світі.
Ось він, мій Емі! крикнула Пеготті. Такий став великий, що й не впізнати.
Та й справді, Гем чекав на нас у корчмі. Неначе старий знайомий, спитав він мене, як я почуваюсь. Я з ним був знайомий трохи менше, ніж він зі мною, бо після вечора мого народження він ніколи не повертався до нашого будинку. Але ми відразу заприятелювали, коли він посадив мене собі на плечі, щоб віднести додому. То був здоровенний, міцний парубок, шість футів заввишки, широкоплечий, кремезний. Але було в нього просте дитяче обличчя, біляві кучері на голові робили його схожим на ягня. Вбраний він був у полотняну куртку й у такі тверді зашкарублі штани, що здавалося, ці штани можуть стояти на землі самі, хоч би в них і не було пари ніг. Не можна сказати, щоб на голові в нього була шапка, замість неї було щось схоже на осмолену покрівлю старої хати.
Гем ніс мене на спині, а під пахвою у нього була невеличка скриня з нашими речами; другу скриню несла Пеготті. Так минали ми провулки, закидані трісками й купками піску. Ми йшли повз газові заводи, повз джгутові фабрики, повз верфі, повз майстерні, де лагодили човни, повз величезні двори, де розбирали старі кораблі на дрова, повз майстерні такелажників і кузні, повз інші подібні місця. Нарешті, ми добралися до тієї нудної пустелі, яку я й раніше побачив здалеку. Тут Гем заявив:
Ось і наш дім, мастере Деві!
Я дивився туди й сюди, скільки сягало око. Я поглядав на берег, на море, на річку, але жодного будинку не побачив. Якась чорна барка або інше старе судно стояло високо на суші, з неї стирчав залізний димар. Але нічого іншого, схожого на людське житло, я не бачив.
Ви ж не про це кажете? Не про оцей корабель чи що?
Так, це він, мастере Деві, відповів Гем.
Коли б то був палац Аладдіна, яйце птаха Рок, героя арабських казок, чи ще щось подібне, то й тоді мене не більше захопила б романтична можливість жити там. Були тут чудові двері, прорізані в борту, з маленькими віконцями і з дашком. Але найчарівніше було те, що я мав жити у справжньому судні, яке, безперечно, мандрувало морем сотні разів і яке ніколи не призначалося для житла на суходолі. Це головним чином привабило мене. Коли б то справді був дім, збудований для житла, то він здався б мені малим, незручним і самотнім. Але що могло бути більш захопливим, ніж жити на суші в кораблі?
Всередині було красиво, чисто й охайно. Там стояв стіл, голландський годинник і комод, а на комоді таця із намальованою на ній жінкою з парасолькою, яка прогулюється з войовничого вигляду дитиною, що котить обруч. Тацю підтримувала від падіння Біблія, бо якби вона впала, то розбила би всі чашки, тарілки і чайник, що згруповано стояли поряд із книгою. На стіні висіло кілька загальновідомих кольорових картин з Писання в рамі та глазурі. Щоразу, коли я потім бачив у бродячих торговців такі картини, перед очима моїми відразу поставала вся хата брата Пеготті. Авраам, вбраний у червоне, приносить в жертву Ісаака в синьому; Даниїл у жовтому одязі входить у печеру зеленого лева такі були найвиразніші з картин. Над маленькою полицею над каміном висіло зображення люгера «Сара Джен», збудованого в Сандерленді; справжня дерев'яна корма була припасована до малюнка художній витвір, що поєднував малярську майстерність з теслярською. Здавалося, нічого кращого не могло бути в світі. У сволок вбиті були якісь гаки, що їх призначення я тоді не зрозумів. Скрині, коробки і схожі споруди стояли біля стін, замінюючи собою стіл.