Вихователь із Салем-Гаузу відчинив одні з кількох маленьких чорних дверей, які були дуже схожі між собою; збоку і згори біля кожних дверей було по маленькому скісному віконцю. Ми увійшли в кімнату однієї з тих бідних старих жінок; вона саме тоді роздмухувала вогонь, щоб зігріти воду в казанку. Побачивши вихователя, стара припинила роботу, поклала міхи для роздмухування на коліна і пролепетала щось схоже на «мій Чарлі!». Але побачивши мене, вона підвелась і, потираючи руки, збентежено й незграбно спробувала зробити реверанс.
Чи можете ви приготувати цьому юному джентльменові його сніданок? спитав вихователь із Салем-Гаузу.
Чи можу я? сказала стара. Таки можу, напевно.
Як почувається сьогодні місіс Фіббітсон? спитав вихователь, глянувши на другу стару жінку, що сиділа у великому кріслі перед вогнем. Жінка ця являла собою таку купу лахміття, що я й донині радий, що тоді помилково не сів на неї.
Ах, їй дуже погано, відповідала перша стара жінка. Сьогодні один з її поганих днів. Коли б вогонь згаснув чомусь, так вона, мабуть, теж загасла б і ніколи більше не повернулася до життя.
Я теж глянув на неї. Хоч день був теплий, та вона начебто не думала ні про що, крім вогню. Мені здавалося, що вона навіть заздрить казанку, який стоїть на вогні. Маю підстави гадати, її розгнівало те, що вогонь змушений був варити для мене яйце й смажити шинку. Я побачив на власні здивовані очі, як вона погрожувала мені кулаком, коли пророблялися ці кулінарні операції і ніхто інший не дивився на неї. Сонячне проміння проходило крізь віконце, але вона повернулася спиною до сонця і загороджувала вогонь спинкою крісла, так, ніби то вона зігрівала вогонь, а не навпаки. Дуже недовірливо стежила вона за полумям. Готування мого сніданку закінчилося, вогонь запалав дужче, і стара так розвеселилася, що голосно розсміялася. Дуже немелодійний сміх у неї був, мушу сказати.
Я взявся за свій сірий хліб, яйце і шмат шинки, що до них приєднали кухоль молока, і почав розкішний бенкет. У самому розпалі цього бенкету стара звернулася до вихователя:
Ви захопили з собою флейту?
Так, відказав він.
Заграйте на ній, благально мовила стара. Заграйте.
Тоді вихователь засунув руку за обшлаг свого пальта і витяг флейту, розділену на три частини, згвинтив її та негайно почав грати. Я маю враження, після багатьох років міркування про це, що ніколи ніхто в світі не грав гірше. Звуки ці були найжахливіші з усіх природних або штучних звуків, які я будь-коли чув. Не знаю, що то був за мотив, якщо взагалі було щось подібне до мотиву в його грі, в чому я маю великі сумніви, але вплив цієї музики на мене був такий, що спочатку я згадував усі свої лиха, допоки не стало важко втримати сльози; потім я втратив апетит; і нарешті, мені так захотілося спати, що я вже не міг тримати відкритими очі. Тож вони заплющувалися дедалі міцніше, і я почав куняти Все пливе переді мною в якомусь тумані. У тумані пливе маленька кімната, з відкритим буфетом у кутку і з твердими стільцями, у тумані малесенькі східці, що ведуть до кімнати нагорі, і три павичеві пера, що висять над каміном пригадую, увійшовши, я уявив собі, що подумав би павич, коли б знав, яка доля судилася його оздобі Я куняю, я засинаю. Зникають звуки флейти, чую я натомість рипіння коліс поштової карети, і я знову їду. Карету штовхнуло, я раптом прокинувся, знову чую звуки флейти, вихователь із Салем-Гаузу сидить, схрестивши ноги, і журно грає, а стара в захваті слухає його. Ось вона зникає в тумані, зникає в тумані й він, зникає в тумані все, нема вже ні флейти, ні вихователя, ні Салем-Гаузу, ні Девіда Копперфілда нічого, крім важкого сну.
Мабуть, мені наснилося, що, коли він дмухав у цю нещасну флейту, стара, яка в екстазі все ближче і ближче підходила до нього, схилилася над спинкою його стільця й любовно обійняла за шию, а він на мить зупинив свою гру. Я був у якомусь перехідному стані між сном і явою, бо саме в той час чи за мить по тому, як він закінчив грати, а це дійсно-таки відбулося насправді, я побачив і почув, як ця сама стара спитала місіс Фіббітсон:
Хіба ж не чудово?
А міс Фіббітсон відповіла:
Авжеж, авжеж! і кивнула головою в бік вогню. Я підозрюю, що саме вогневі вона приписувала цю музику.
Коли я, мабуть, довгенько покуняв, вихователь Салем-Гаузу знову розгвинтив свою флейту на три частини, поклав її назад за обшлаг пальта і пішов зі мною геть. Дуже швидко ми зустріли карету і сіли на дах. Але я так смертельно хотів спати, що за першої ж зупинки мене поклали всередину, де не було пасажирів. Там я міцно спав. Прокинувшись, я побачив, що коні поволі тягнуть карету на крутий пагорб між зеленими деревами. Карета зупинилася, прибувши на кінцеву станцію.
Ми з вихователем пройшли коротку відстань до Салем-Гаузу. Цей будинок був оточений високою цегляною стіною й мав дуже похмурий вигляд. Над ворітьми в цій стіні висіла дошка з написом «Салем-Гауз». Ми подзвонили, і крізь ґрати у воротах на нас глянуло сердите обличчя; коли ворота відчинилися, я побачив, що обличчя це належить дебелому чоловікові з дерев'яною ногою; у нього була товста бичача шия, опукле бичаче чоло і коротко пострижене волосся на голові.
Новий хлопчик, сказав вихователь.
Чоловік з дерев'яною ногою окинув мене всього поглядом це не забрало багато часу, бо я був істотою невеликою замкнув ворота за нами і витяг ключ зі шпарини. Ми пішли до будинку серед темних дерев. Раптом чоловік з дерев'яною ногою гукнув моєму супутникові:
Гей!
Ми обернулися. Він стояв перед дверима своєї маленької сторожки, тримаючи пару черевиків у руці.
Ось! Швець заходив, сказав він, коли вас не було, містере Мелл. Він каже, що не може їх більше полагодити. Він каже, що тут і шматка колишніх черевиків не лишилося. Він дивувався, що ви сподіваєтеся полагодити це.
Сказавши так, він жбурнув черевики містерові Меллу. Той повернувся на кілька кроків назад, щоб підняти їх, і дивився на них (дуже розпачливо) весь час, поки ми йшли разом. Тоді я помітив уперше, що черевики на його ногах були ще гіршими і що його шкарпетка стирчить в одному місці, наче брунька.
Салем-Гауз являв собою квадратну цегляну будівлю з флігелями, вигляд він мав голий і непривабливий. Все навкруги було напрочуд тихим. Я сказав містерові Меллу, що, мабуть, хлопці пішли кудись, але його начебто здивувало моє незнання, що то був час канікул. Усі хлопці розїхалися по своїх домівках. Містер Крікль, власник закладу, відпочивав на морському березі з місіс і міс Крікль. А мене послали сюди під час канікул на покарання за мій злочин. Усе це він пояснив мені дорогою.
Я глянув на шкільний клас, куди він привів мене, і він здався мені найбільш спустошеним і жалюгідним місцем у світі. Я й тепер бачу його. Довга кімната з трьома довгими рядами парт і шістьма рядами лав. По стінах понатикані цвяхи для капелюхів і грифелевих дощок. Уривки старих зошитів укривають брудну підлогу. Кілька коробок для шовковичних червяків зроблені теж із зошитів і розкидані по партах. Дві бідолашні білі мишки, покинуті своїм власником, бігають униз і вгору у запорошеному пилом замку, зробленому з картону і дроту, і своїми червоними оченятами шукають по всіх кутках чогось їстівного. Пташка в клітці, лише трохи більшій розмірами за неї саму, насуплено злітає на жердинку в два дюйми заввишки і зістрибує звідти, але вона не співає і не щебече. Якийсь дивний нездоровий запах стоїть в кімнаті ніби запах пліснявого оксамиту, гнилих яблук чи погнилих книжок. Навряд чи більше чорнил розлито було б по цій кімнаті, коли б вона не мала покрівлі і небеса сипали б чорнильним дощем, снігом і градом в усі пори року.
Містер Мелл залишив мене та поніс свої неполагоджені черевики нагору. Я поволі почвалав до іншого кінця кімнати, спостерігаючи всі ці речі. Раптом я наштовхнувся на картонний плакат, який лежав на парті. На плакаті цьому були старанно написані такі слова: «Стережіться його! Він кусається!» Я негайно сховався за парту, бо гадав, що там зачаївся щонайменше великий пес. Але як пильно не озирався я навкруги, так і не зміг побачити нічого подібного. Я все ще шукав цю страшну істоту, коли містер Мелл повернувся і спитав, що я роблю.
Прошу пробачення, сер, сказав я, я шукаю собаку.
Собаку? спитав він. Якого собаку?
А хіба то не собака, сер?
Який-такий собака?
А такий, що його треба стерегтися, сер, що кусається?
Копперфілде, понуро сказав він, то не собака. То хлопчик. Я маю наказ, Копперфілде, повісити цей плакат вам на спину. Мені дуже сумно почати цим знайомство з вами, але я повинен це зробити.
Тут він нахилив мене й повісив мені на плечі, мов торбу, плакат, який зроблений був спеціально з цією метою. І куди б я не пішов після цього, я мав задоволення носити його.
Ніхто не може уявити собі, що вистраждав я через цей плакат. Чи міг мене бачити хтось, чи ні все одно мені завжди здавалося, що хтось читав його. Я не міг заспокоїтися навіть тоді, коли обертався та нікого не бачив позаду. Бо де б не була моя спина, я завжди уявляв, що за нею хтось є. Жорстокий чоловік з дерев'яною ногою додав ще більше лиха до моїх страждань. Він був тут владою, і варто йому було побачити, що я притулюся до дерева, стіни чи будинку, він ревів з-за дверей своєї сторожки:
Гей, ви, сер! Копперфілде! Покажіть цей ваш значок, або ж я напишу скаргу на вас!
Майданчик для ігор являв собою голий, усипаний гравієм двір; на нього виходили задній фасад будинку і службові приміщення. Я знав, що слуги читають цей плакат, що мясник читає, що пекар читає, що кожен, одним словом, хто приходив до будинку вранці, коли мені наказано було гуляти, читав, що мене слід стерегтися, бо я кусаюся. Пригадую, що я прямо-таки почав боятися сам себе, наче якогось дикого хлопця, що кусається.
На старих воротах цього майданчика для ігор хлопці мали звичай вирізувати свої імена. Ворота були цілком укриті цими написами. Сповнений жаху перед кінцем канікул, коли мають повернутися хлопці, я не міг прочитати жодного з тих імен, не замислившись, яким тоном і з яким притиском читатиме власник того імені: «Стережіться його! Він кусається!» Був один хлопець, якийсь Дж. Стірфорс, який вирізував своє ім'я дуже глибоко і дуже часто. Я подумав, що він прочитає той напис міцним голосом, а потім наскубе мені чуба. Був інший хлопець, Томмі Тредльс я боявся, що він зробить з цього собі забавку й удаватиме, ніби страшенно лякається мене. Був третій, Джордж Демпль він, як я собі уявляв, співатиме ті слова. Дивився я, маленька тремтяча істота, на ці ворота, аж доки мені не здалося, що власники всіх тих імен, їх було сорок п'ять тоді в школі, як повідомив містер Мелл, під загальне радісне схвалення відсилають мене до суду та гукають кожен на свій манір: «Стережіться його! Він кусається!»
Цей жах переслідував мене серед парт і лав. Цей жах переслідував мене серед рядів порожніх ліжок, коли я просувався між ними до свого; він не покидав мене і в моєму власному ліжку. Пригадую, ніч за ніччю я марив, як знову гуляю зі своєю матір'ю, як їду гостювати до містера Пеготті, як подорожую на даху поштової карети, як знову обідаю з моїм нещасним другом, лакеєм, і в усіх цих випадках люди раптом скрикують і злякано зупиняються, побачивши, на моє лихо, що на мені лише нічна сорочка й той плакат.
Ставали нестерпними монотонні дні мого життя, коли я постійно з жахом чекав на день відкриття школи. Містер Мелл щодня задавав мені багато уроків. Але я успішно виконував їх, бо там не було містера і міс Мердстонів. Перед уроками і після них я йшов на прогулянку, і за мною стежив, як я вже зазначив, чоловік на дерев'яній нозі. Туман навколо будинку, зелені поламані флагштоки у дворі, стара потріскана бочка з водою, сірі пні кількох похмурих дерев, які начебто висмоктали більше дощу і бачили менше сонця, ніж усі інші дерева як жваво постає все це у моїй памяті. О першій годині ми обідали містер Мелл і я в кутку довгої їдальні, заставленої столами, де пахло жиром. Потім ми знову сідали за уроки аж до чаю, що його містер Мелл пив із синьої чашки, а я з бляшаного кухлика. Цілий день і до сьомої чи восьмої години ввечері містер Мелл за своєю ветхою партою в класі ревно працював, озброєний пером, чорнилами, лінійкою, книжками й паперами. Я потім довідався, що то він приводив до ладу рахунки за останнє півріччя. Закінчивши справу, він витягав свою флейту й грав на ній, аж доки мені починало здаватися, що він помалу видмухає всю свою душу у великий отвір на одному кінці флейти, і вона вислизне з іншого кінця.
Уявляю себе маленького у тьмяно освітлених кімнатах. Ось сиджу я, схиливши голову на руки, прислухаючись до журливої музики містера Мелла та зубрячи уроки на завтра. Уявляю, як я закриваю книжки і все ще слухаю журливу музику містера Мелла. Під звуки флейти бачу я свій рідний дім, чую віяння вітру в ярмутських долинах; сум і самотність охоплюють мене. Уявляю, як я йду спати, крокуючи порожніми кімнатами, як сідаю на ліжко і плачу за ласкавими словами, що їх мені казала Пеготті. Уявляю, як сходжу вниз уранці і дивлюся крізь вікно на шкільний дзвін, що висить на верхівці флігеля, під флюгером. З жахом думаю я про той час, коли цей дзвін закличе Дж. Стірфорса та інших до навчання. Але це не найбільші мої побоювання. Більше за все боюся я лише того часу, коли чоловік на дерев'яній нозі відчинить заіржавлені ворота, щоб впустити жахливого містера Крікля. І хоч я був не дуже небезпечною особою, але завжди носив ту саму пересторогу на своїй спині.
Містер Мелл ніколи не розмовляв багато зі мною, але ніколи він не був зі мною жорстоким. Ми потоваришували без балачок. Забув я зазначити, що він іноді розмовляв сам із собою, кривив обличчя, стискав кулаки, скрипів зубами і сильно скуб себе за волосся. Була в нього така особливість. Спочатку вона лякала мене, проте згодом я звик до неї.
VI. Я збільшую коло своїх знайомих
Отак я жив щось із місяць. Раптом чоловік з дерев'яною ногою почав шкутильгати повсюди зі шваброю й відром води. Я припустив, що ці готування робляться до прийому містера Крікля та хлопців, і не помилився. Незабаром швабра вдерлася до класу й вигнала містера Мелла та мене. Тепер ми кілька днів жили, де доведеться, і завжди заважали двом чи трьом молодим жінкам, які раніше рідко показувалися на очі. Ми весь час потопали в хмарах пороху, і я чхав так, неначе Салем-Гауз був великою табакеркою.
Одного дня містер Мелл повідав мені, що містер Крікль повернеться додому цього вечора. Після чаю я почув, що він повернувся. Перед тим, як лягати спати, чоловік з дерев'яною ногою повів мене до хазяїна.
Та частина будинку, де жив містер Крікль, була значно краща за нашу. Його затишний садок виглядав таким приємним після нашого курного майданчика для ігор, що був пустелею в мініатюрі, та на якому, мені здавалося, тільки верблюд чи дромадер міг почуватися привільно. Та я вважав нечуваною зухвалістю навіть звернути увагу на те, що і коридор виглядав затишно. Я йшов цим коридором, заздалегідь тремтячи перед містером Кріклем. Увійшовши до кімнати, я був уже такий переляканий, що майже не помітив ані місіс Крікль, ані міс Крікль (а вони обидві були у вітальні), ні будь-кого іншого, крім містера Крікля. Цей дебелий джентльмен, увішаний годинниковими ланцюжками і брелоками, сидів у кріслі, перед ним стояли великий кухоль і пляшка.