Ага. Готування, прибирання, заміна постільної білизни, сушіння мізків над тим, що кожен їстиме на сніданок. У мене таке щороку.
На дверях кавярні задзеленчали дзвоники, і всередину зайшла замурзана жінка з двома велетенськими пакетами, що були забиті всіляким мотлохом. З-під жалюгідної хустки вибилися пасма сивого волосся. Речі, в які вона була одягнена, не пасували одна до одної, а один із високих чорних чобіт мав дірку в ділянці великого пальця. Коли жінка пройшла повз нас, стало зрозуміло, що вона вже давненько не була в душі.
Ти чула, що ми говоримо? прошепотіла я, відчуваючи сором за себе. Ми наче дві невдячні гримзи.
Бідоласі, напевно, немає чим заплатити за чашку кави.
Гадаєш, вона бездомна? запитала я.
Мерилін стенула плечима. Потім схопила свій гаманець і попрямувала до стійки, де купила каву та яблучні оладки для жінки. Та всміхнулась і показала свої погані зуби. Я почула, як Мерилін запросила її приєднатися до нас, але жінка захитала головою і вмостилась у мякому кріслі в залитому сонячним світлом куточку кавярні.
Це було гарно, мовила я, коли Мерилін повернулася за наш столик.
Вона закотила очі.
Це було моє відчуття провини.
Я відкусила шматочок шоколадного біскоті.
Знаєш, я інколи тільки те й роблю, що скаржуся.
Я так само.
Ось, наприклад, зібрання читацького клубу. Прийдуть розумні й веселі жінки. Це ж честь, що мене запросили до клубу. Тож скаржитися на те, що вони завітають до мене на кілька годин, це насправді останнє, що я маю робити.
Мерилін зиркнула на жінку, яка в цю мить перегортала сторінки зачитаного журналу People.
Навіть не знаю, чому я завжди бачу напівпорожню склянку, хоча вона більш ніж наполовину повна, сказала вона.
Ми маємо припинити скаржитисяце погана звичка. Я промовила ці слова з більшим переконанням, ніж відчувала насправді.
Мерилін поставила свою чашку, і усмішка на сотню мегават осяяла її обличчя.
Ти чого? запитала я.
Щоразу, коли Мерилін має такий вигляд, це означає, що її думки опанував якийсь рішучий план, частиною якого зазвичай стаю я.
Ми кинемо. Скаржитися. Ми кинемо скаржитися до свята.
Якого?
До Дня подяки, звісно. Ми припинимо скаржитись і почнемо бути вдячними. Часу якраз вистачить: тридцяти днів досить і щоб кинути стару звичку, і щоб створити нову.
І як ти пропонуєш це зробити?
Мерилін відкинулася на спинку сидіння і схрестила руки на грудях.
Змагання. Ми вестимемо щоденник. Записуватимемо кожну скаргу. Потім подумаємо про щось, за що ми маємо бути вдячні, і теж запишемо цю річ.
А якщо нічого такого не спаде на думку?
Мерилін кивнула на стару жінку, яка заснула в кріслі.
Завжди є щось, за що можна бути вдячною.
Тоді як ми знатимемо, що змагаємося чесно? Обманути буде легко.
Мерилін простягла мізинець. Тепер настала вже моя черга закотити очі. Клятва на мізинчиках. Востаннє ми так робили ще в середній школі.
Виклик прийнято, сказала я.
День подяки був за півтора місяця. Чи справді ми могли позбутися шкідливої звички до цього часу? А замінити її новою?
Наступного ранку я засипала в тарілку пластівці, узяла пакет молока, але він виявився порожнім.
Не можу їсти ці пластівці без молока, пробурмотіла я. І тут зупинила себе, не вірячи в те, що мої перші слова цього дня були скаргою.
Чудово, кинула я кішці. Не здатна навіть день почати правильно.
І ось маєш: скарга номер два.
Буде важче, ніж думала, промовила я, шукаючи в шухлядах записник. Чому я не можу знайти те, що мені потрібно, коли воно мені потрібно?
Ласкаво прошу до мого світускарги три й чотири.
Я схопила телефон і набрала Мерилін.
Як справи? запитала вона надто веселим, як для ранку, голосом.
Я прокинулася пятнадцять хвилин тому, і все, що відтоді роблю, це скаржусь, пожалілася їй. Це так важко.
І не кажи. Джим забув зробити каву вчора ввечері це його роботаі мені довелося чекати десять хвилин, поки чайник закипить.
Ти це записала?
Мерилін розсміялася.
Не можу знайти записник.
Я теж!
Гаразд кажи швидкоза що ти вдячна? запитала вона.
За те, що розмовляю по телефону з найкращою подругою і що кішка муркотить у мене на коліні. А ти?
За те, що пю каву в теплій кухні й збираюся вийти на вулицю, відповіла Мерилін. Бачиш, не так уже й складно.
Але було складно. Складно повірити в те, що я стільки скаржуся на звичайні речі. Складно повірити в те, що не є більш вдячною своїй родині, своїм друзям, своєму здоровю. Мої думки постійно поверталися до безпритульної жінки, і я спіймала себе на тому, що молюся за неї.
Зібрання читацького клубу в мене вдома відбулось у перший тиждень листопада. Готуючись до нього, я прибирала, готувала та скаржилася. Але записувала й гарні речі: мій чоловік з радістю переставив меблі, щоб тридцять жінок змогли знайти собі місце; я приготувала чудові чизкейки; мої подруги з читацького клубу відзначили, який чудовий у мене будинок, і я зрозуміла, що вони мають рацію.
Минали тижні. Я помітила, що мій записник містить більше гарних речей, ніж скарг. Мерилін повідомила про те саме. Я не хочу сказати, що ми не скаржимосяскаржимося. Але не так багато. Можливо, кількість скарг зменшилася, бо і я, і Мерилін збагнули, скільки є всього, за що ми вдячні.
У понеділок, після Дня подяки, ми з Мерилін знову зустрілися за кавою порівняти, як провели вихідні, й поділитися тим, що занотували у своїх записниках.
Цікаво, сказала Мерилін. Я стала менше скаржитися. А коли скаржуся, мої скарги радше скидаються на завдання, які слід вирішити, а не на скиглення.
Я також більше задоволена собою. І загалом краще ставлюся до життя. Я сьорбнула свого кремового лате. Гадаю, ми в неоплатному боргу перед тією безпритульною, як думаєш?
Так, погодилася Мерилін. Ми точно перед нею в боргу.
3. Знайти свою радість
Радістьце квітка, що розцвітає разом із вами.
Маю вам зізнатися: я постійно щось гублю. Ви знаєте таких людей, як я. Ята пані, що виїжджає з парковки ресторану з їжею на даху автомобіля. Та пані, яка в бурю залишає вікно відчиненим. Та пані, якій потрібно три пари ключів, схованих під каменями та в щілинах між стінами власного будинку.
Я навіть загубила лік тим речам, що їх загубила.
Я хотіла б покласти провину на те, що є матірю шістьох дітей. Або вдати, що моя забудькуватістьнаслідок стресу, викликаного навчанням їх удома. До того ж у мене є додаткові зобовязання, бо ядружина священника. Вагомі причини, вам не здається? Але, правду кажучи, я була такою задовго до того, як ми одружилися, створили родину, почали служіння у церкві й провели наш перший урок у домашній школі.
Якщо ви побачите мене на вулиці, то ніколи не здогадаєтеся, наскільки я забудькувата. Я доволі добре можу прикидатися зосередженою. Але, найімовірніше, просто стою собі і, образно висловлюючись, чухаю потилицю та запитую себе: «То що ж я збиралася робити?»
Розумієте, про що я? Навіть хід моєї думкиі той загубився.
Таким людям, як я, потрібна стратегія у боротьбі із забудькуватістю, і гадаю, що мені вдалося розробити чудову стратегію. Вона дуже проста. Я ніколи не панікую, коли щось зникає, і ніколи не шукаю цієї речі. Моя теорія, хоч яка ненаукова, полягає в тому, що ця річ сама зявиться в ту хвилину, коли я перестану її шукати.
Книжки з бібліотеки, водійське посвідчення, ключі від машини, стільниковий телефон, свідоцтво про народження, гаманець, квитки на літакя губила все, що вам спаде на думку. Але ж і знайшла все, що посіяла, бо, зрештою, речі знову зявляються в полі зору. Звичайно, інколи для цього їм потрібно років зо три, але це нічого. Я знаходжу речі, які втрачаю. Щоразу. Без помилок.
Моя теорія працювала, як годинник.
Допоки не перестала працювати. Це був день, коли я загубила щось, чого не могла знайти.
Я загубила радість.
Як завжди, трохи почекала на її повернення. Але минули тижні, і я почала панікувати. Переймалася, скільки ще пройде часу до тієї миті, коли знову відчую себе щасливою. Замість світла настала темрява. У моєму серці, там, де колись жила впевненість, пустила коріння тривога.