Віталія злегка відсторонилася від Володимира, поглянула на нього почервонілими очима. Вона побачила людей біля автобуса і ледь помітно всміхнулася.
Мені байдуже, що вони про нас думають.
І знаєш, що вони подумали? Дід з бородою, у якого з дупи пісок сиплеться, звабив юнку і демонструє це всім навколо!
Та ну вас! усміхнулася Віталія і підняла свій наплічник, який сповз із її плечей і лежав поруч. І ніякий ви не дід, а чоловік у розквіті сил! Ходімо вже!
Будиночок Володимира був незамкнений, як і раніше. Скрипнули двері, і Віталія переступила поріг, поглянула на труну, усміхнулася.
Тоді, коли вперше її побачила, мені справді стало лячно, сказала вона, зайшовши у будинок.
Проходь, будь як удома, а я зараз тебе нагодую! Зголодніла з дороги? Та що я питаю? У мене гостя, а я щось ляпаю язиком замість того, щоб пригощати!
Чоловік заметушився, поставив сковорідку на плитку, дістав хліб. Володимир був радісно збуджений і незвично говіркий. Віталія сиділа, дивлячись, як він радіє її приїзду, розігріває щось їстівне, кипятить воду в чайнику, дістає посуд. Володимир багато говорив, що було для нього не властиво, і Віталія не переривала його. Їй було так приємно знати, що є людина, яка щиро радіє зустрічі з нею, відчути турботу цього самотнього вайлуватого чоловіка.
Все! Прошу до столу! запросив він Віталію.
Картопелька? Віталія потягнула носом повітря. Так смачно пахне!
Так! Смажена на салі! І чай на травах!
Віталія з апетитом їла і нахвалювала страву Володимира.
А ковбаска! От дурна голова! Я ж купив до твого приїзду! чоловік ляснув долонею собі по лобі.
Ні, дякую! Я краще буду вашу картоплю!
Чай вони пили на ґанку, споглядаючи на синій купол церкви, прикрашений хрестом. Володимир розповідав, як почав правити службу, як потягнулися сюди люди.
Я хочу побувати там усередині,сказала Віталія.
Можемо хоч зараз!
Володимир відчинив перед Віталією двері церкви, і вона зайшла всередину. Там було тихо, прохолодно, стіни прикрашені іконами з ликами святих, які мовчки споглядали на відвідувачку. Віталія намагалася ступати нечутно, щоб не порушити тишу, повільно ходила від однієї ікони до другої, вдивлялася у суворі обличчя. Їй здавалося, що святі дивляться на неї то з осудом, то запитально, а їхній пильний погляд зазирає у саму душу. Було відчуття, що вони знають про її загиблу дитину і засуджують.
Пробачте, я не хотіла, шепотіли її губи, коли вона підходила до наступної ікони і вдивлялася у лики святих. Я винна, але я не хотіла я не хотіла вибачте, прошу вас, помилуйте мене!
Віталія мимоволі здригнулася, коли Володимир торкнувся ї плеча.
Ви навчите мене молитися? запитала вона.
Чоловік поглянув у її широко відкриті очі, побачив відвертий погляд, сповнений відчаю і благання.
Молися, як підказує тобі серце, промовив він.
Віталія зупинилася біля розпяття Христа, прикрашеного вишитим рушником та квітами.
Ти хрещена? запитав Володимир.
Ні. Ви можете мене похрестити і стати моїм хрещеним батьком?
Я? Хрещеним?
Так. Я не знаю свого батька, але все життя хотіла його мати. Ви мені близька людина, я бачу у вас щось таке рідне і по-батьківськи добре.
Ходімо вже, почула вона замість відповіді.
Додому вони поверталися мовчки, кожен думав про своє.
У мене до вас, Володю, буде велике прохання, сказала Віталія.
Я знаю яке, але, може, відпочинеш пару днів?
Ні, я маю туди потрапити. Коли ми зможемо піти?
Завтра, відповів він.
Віталія подумала, що їй буде нелегко. Відвідати місце, де вони з Родею шукали справжню свободу, буде важко, а ще важчепобачити могилку сина. Вона збиралася побувати там, коли навесні цвіли дерева, але так і не змогла, не наважилася, бо не вистачило сил, і тепер думала про те, що не дізнається, чи була вкрита цвітом молоденька вишенька біля могилки Іванка.
Розділ 12
З перших днів перебування у «Десні» Родіон потоваришував із Романом Сиротенком. Так вийшло, що Роману дістався перший «поверх» ліжка, а Родіонудругий. Роман, одноліток Родіона, високий худорлявий блондин з синіми очима і приємною посмішкою, на перший погляд здавався щасливою людиною, яка задоволена своїм життям. Лише тоді, коли хлопці познайомилися ближче, Родіон дізнався про нелегку долю юнака. Романа народила жінка пізньої осені у покинутому сараї на околиці селища і там залишила. Лише диво врятувало немовлячоловік вигулював собаку і випадково почув плач дитини. Породіллю так і не знайшли, дитинку помістили у будинок малюка, там і дали хлопчику прізвище Сиротенко. Життя в інтернаті у Романа не було солодким, бо він був занадто добрим, довірливим і щирим, а там виживали сильніші і жорстокіші. Попри все, хлопець не озлобився, не втратив віри у людей і на світ дивився очима щасливої людини, щиро вірячи в те, що добра в житті більше, ніж зла. Роман отримав професію зварника, влаштувався на роботу і паралельно оббивав пороги кабінетів чиновників, намагаючись отримати свої законні квадратні метри житла, але все намарно. Зрозумівши, що не слід чекати житла від держави, вирішив на нього заробити самотужки.
І тоді ти підписав контракт? чи то запитав, чи підвів риску під розповіддю друга Родіон.
Так! Прикинув, що на роботі буде йти оклад на картку, щось отримаю на службі, тож повернуся і куплю бодай кімнату в гуртожитку, а якщо пощастить, то навіть маленьку однокімнатну квартирку, мрійливо говорив юнак, і від того його обличчя з ледь помітним дрібним ластовинням осявала усмішка.
Родіон довірився Роману і розповів про своє кохання і навіть про втрату дитини.
А я все життя думаю про свою матір і намагаюся зрозуміти, чому вона мене покинула, сказав Роман. Часто гадаю, чи мучить її совість, чи шукала вона мене. Якщо ні, то значить, у неї немає серця.
А ми з Віталією житимемо, весь час шкодуючи про те, що все вийшло так безглуздо і ми самі винні у тому, що втратили своє немовля. Це такий тягар, який ніколи не відпустить!
Кажуть, що час лікує,обережно зауважив Роман. Ось відслужиш три роки, повернешся до своєї коханої, ви одружитеся і матимете ще дітей. Розумію, що інша дитина не може замінити втрачену, але нові клопоти про немовля притуплять біль.
Хіба що притуплять, зітхнув Родіон.
Коли у вас народиться дитина, візьмеш мене хрещеним для неї? Так хочеться про когось турбуватися!
То сам одружишся і няньчитимешся зі своїми! усміхнувся Родіон.
Виходить, що ти мені відмовляєш? запитав ображено Роман.
У мене ж іще немає дітей! розсміявся Родіон.
Будуть!
Гаразд! погодився Родіон. Обіцяю, що візьму тебе кумом!
Дякую, друже! промовив юнак, і його обличчя розпливлося у задоволеній щирій усмішці.А ти пообіцяй, що народите дитинку, як тільки повернешся додому!
Обіцяю! відповів Родіон і теж усміхнувся.
Розділ 13
У дорогу вирушили зранку, коли сонце ледь викотилося із-за горизонту. Поки Віталія збиралася, Володимир встиг заварити чай і зробити бутерброди.
Я тільки чай, сказала йому Віталія.
Чай з бутербродом! озвався чоловік. І це не обговорюється! Дорога далека.
Віталія останнім часом харчувалася абияк, робила перекуси лише тоді, коли про себе нагадував тупим болем порожній шлунок і в голові починало паморочитися. Вона не стала перечити, зітхнула, відкусила бутерброд з ковбасою та маслом. Поснідавши, підвелася, подякувала і взяла наплічник.
Що несеш із собою? поцікавився Володимир.
Нічого, стенула плечима, звичка.
Дай мені свою торбу!
Володимир відкрив наплічниктам справді було порожньо. Чоловік вкинув туди кілька цукерок, поклав пачку печива, загорнув у серветку пару бутербродів, налив у пластикову пляшку води.
Ой! А я про воду і не подумала! промовила жінка.
Володимир перевірив кишеню у вітрівці цигарки та сірники була на місці, і сказав:
Присядемо перед дорогою.
Присіли на хвилинку і вийшли з будиночка. Віталія сказала, що сама понесе наплічник, але Володимир заперечив. Закинув його на плечі, поправив лямки.